Федералізація України - це маячня

Висмоктана з пальця "регіоналізація"

Адепти федералізації та "полімовності" України, захищаючи свої позиції, люблять кивати на країни Європи. От, мовляв, Німеччина - федеративна держава, а в Бельгії - дві державні мови… Але такими порівняннями вони лише показують свою елементарну необізнаність, невігластво і передбачувані спроби маніпулювати суспільною думкою. Насправді, ані до двомовності, ані до федералізації не вдаються навіть ті країни, в яких регіональні протилежності є набагато вираженішими, ніж в Україні.

Досвід Європи

Європа, на яку так люблять посилатися і прихильники, і противники федералізації та двомовності, підходить до цих питань набагато зваженіше і послідовніше, ніж Україна. Так, Федеративна Республіка Німеччина, є державою федеративною. Але федерація у них має цілком конкретне історичне підґрунтя. До середини 19 століття ця держава була роздріблена на низку держав, князівств, герцоґств, які в різний час об'єднувалися то на Священну Римську Імперію, то на Німецький союз. Тож сепаратизм окремих регіонів спричинив федералізацію Німеччини. І навіть при цьому - у ФРН одна державна мова, німецька.

В подібному становищі Італія. Вона також до середини 19 століття не була єдиною державою. Більше того, територія Італії перебувала під контролем Австрії і Франції, а також була посічена на низку як цілком суверенних так і підконтрольних європейським монаршим домам королівств. Наслідки цієї роздрібленості досі даються взнаки. Індустріально розвинута Північ, яка колись була частиною Австрійської імперії, протиставляє себе аграрному Півдню. Деякі політики П'ємонту та Ломбардії досі виношують ідею виокремлення Півночі в окрему федеративну одиницю. В парламенті Італії навіть присутня так звана Ліга Півночі (Lega Nord), яка є виразником подібних ідей. Зі свого власного досвіду багаторічних відвідин цієї апеннінської країни зазначу, що італійці в Неаполі і у Венеції так само відрізняються одне від одного як і українці Галичини і, припустимо, Донбасу. Але при цьому ніхто в Італії не запровадив федерацію і не ввів другу державну мову.

Ще одна провідна країна ЄС - Франція - стикається з проблемами регіональних розбіжностей куди більше ніж Україна. Франція має в складі свій Крим - Корсику, населення якої взагалі вважає себе окремим народом. Корсикаці більше тяжіють до італійців, їх мова стала наслідком змішання ряду діалектів італійської та французької мов. Так само Ельзас, провінція, де значну частину населення складають німці. Але і Франція не стала від того федеративною державою, у якій панувала би багатомовність. І корсиканець Наполеон Бонапарт як вважався визначним ФРАНЦУЗЬКИМ політичним діячем, так і вважається!

І це далеко не всі приклади, на основі яких європейський досвід свідчить про те, що різноманітність і регіональна відмінність всередині країн не стає приводом для офіційного ведення "других, третіх, четвертих" державних чи офіційних мов.

Федералізація України не має жодних історичних підстав - її територія охоплює більшість етнічних українських земель, на яких до середини 20 століття спілкувалися українською мовою. На Донбасі - понад 60%.

"Федерасти" та сепаратисти

Порівнявши проблеми Італії і Франції з українськими, можна сміливо стверджувати, що в нашій державі федералізм і сепаратизм є надуманими проблемами. Якимось чином Румунія дає собі раду з Банатом, де проживають етнічні угорці, а наш уряд розкисає навіть у випадку, якщо декілька "русскоязичних" маргіналів заявляють про окремішність Донбасу, Криму чи Одеси і вводить регіональні мови, прикриваючи це "необхідністю враховувати мультикультурний, мультилінгвістичний і мультинаціональний характер України".

А тепер дехто навіть насмілюється дістати з кишені ідеї ПІСУАРу (Південно-Східної Української Автономної Республіки), шукаючи штучні причини для внутрішньо національного розколу.

Але федералізація України також не має жодних історичних підстав. Її територія охоплює більшість етнічних українських земель, на яких до середини 20 століття навіть на Донбасі, українською мовою спілкувалося понад 60% населення. Тому не варто деяких нашим політикам шукати приводи. А насильницька русифікація ряду українських областей повинна бути не причиною для федералізації та офіційного запровадження багатомовності, а приводом до зваженої протидії.