Його батько, Володимир Шнейдер, обрусілий німець, командував Олонецьким полком царської армії. Навіть був видав наказ, щоб солдати-інородці не писали листів додому своїми мовами, лише російською. Із початком Першої світової з дозволу царя змінив своє німецьке прізвище на Шевельов. Початкове Ш зберіг, щоб не міняти міток на серветках.
Мати, Варвара Медер, — наполовину німкеня, харківська українка, вихована в Петербурзі. Її шість братів і сестер — білогвардійської орієнтації. У їхній домашній бібліотеці була єдина українська книжка — "Кобзар", і то в російському перекладі.
Юрій Шевельов згадував, що на його вибір українства вплинула фраза, мовлена кузеном. У відповідь на Юрієве зауваження, що "українська мова немилозвучна", той заперечив: не може бути немилозвучною мова кількох мільйонів людей. Фраза для молодого Шевельова прозвучала як грім. У ньому обізвався поклик материного роду. Вона все-таки пам'ятала про своє напівукраїнське походження, лиш ніколи не нагадувала дітям. Бо українство вважала справою безперспективною, а для дітей — небезпечною. Утім, саме мати допомогла Юрієві написати перший шкільний твір українською, якої він до того майже не чув і не знав.
Якщо національність Шевельов обрав раз і назавжди, то прізвище — не раз. І так само, як колись батько, зберігав при цьому початкове Ш: був Шерехом, Шевчуком і навіть Шевченком. Останній псевдонім узяв, коли 1941 року його вербували в сексоти НКВД і сказали, що доноси він мусить передавати саме біля пам'ятника поетові. Але прийшли німці, чекісти втекли, і Шевельов перестав бути Шевченком.
Ненадовго він обрав собі псевдо Гр. Шевчук. Передісторія така: 1934 року, коли знищено всіх "філологів-націоналістів", знадобилося перевидати підручник із граматики, авторів якого розстріляли, у тім числі й Гр. Шевчука. Підручник доручили "переписати" директорові Інституту мовознавства Наумові Кагановичу та молодому вченому Шевельову. Книжка згодом витримала кілька видань. Мимовільний напівплагіат мучив Шевельова. І при німцях він став друкуватися під іменем загиблого Гр. Шевчука, якого не знав і чию книжку з Кагановичем "переписував". Це була помста чекістам. Мовляв, ось вам той, у якого ви забрали життя, але не ім'я.
Шерех — псевдонім найвідоміший, але не вічний: із 1941-го по 1956-й. Протягом того періоду Шевельов позбавлявся від радянського минулого. А якось написав некролог на Шереха й назвав його "небіжчиком".
Він змалку звик готувати будь-яку справу вдома, сам — і лише потім виходив із нею на люди. Саме через те вже у США не хотів учитися водити машину — бо в кабінеті не навчишся. "Навіть моє сексуальне життя почалося пізно, бо його не можна навчитися без партнера", — зізнавався у спогадах. Із гімназії на все життя виніс "комплекс другої парти": на останній сидіти не хотів, бо не був ледарем, а на першій теж, "бо це нескромно". Зрештою, комплекс "другої парти" врятував його в 1930-х, коли всіх із "першої" знищили. На курсі, де Шевельов учився, із 30 душ розстріляли 11.
Найбільший і єдиний убитий ним звір — миша. В університеті провалив єдиний іспит — військову справу. Воювати органічно не міг ні на чиєму боці — риса, успадкована явно не від батька-генерала. Коли прийшли німці, міг записатися у фольксдойчі й отримати пільги. Однак голодував в окупованому Харкові, а фольксдойчем не став. Адже могли мобілізувати — а це суперечило його небажанню нести будь-кому смерть. Про власну він не замислювався аж до 50-річчя. Того дня йому ніхто не зателефонував, він був цілковито самотній. "І тоді я відкрив час і зрозумів, що я колись закінчусь. Щось зазирнуло в ніщо", — пише у двотомнику спогадів "Я — мені — мене (і довкруги)", які 2001-го розійшлися миттєво.
Високий і помітний, у молодості дуже цікавив жінок і був не раз близький до одруження. Але утримався: якщо розкриють походження (батько генерал), доведеться загинути не лише йому самому. На початку мемуарів Юрій Шевельов пише: тут можна дозволити собі нечувану розкіш бути щирим, але він не писатиме нічого про своє інтимне життя. "Це, звісно, гріх проти правди, — додає, — але мене виправдовує те, що я науковець, а для науковця роз'єднання ліжка й письмового столу не спотворює дійсності так, як це було б у випадку з письменником чи митцем". Тож таємниці, чому все життя лишався самотнім, він не розкрив. Назавжди зберіг звички старого кавалера, іронічного й живого. У перші приїзди в Україну, познайомившись з Оксаною Забужко, віддав належне не лише її літературному талантові:
— Але ж які ноги! І коротка спідничка!
В останньому інтерв'ю, за два місяці до смерті, сказав:
— Хочете запитати, чи любив я когось? Любив. Кого? Про це не будемо говорити. Любов — річ ірраціональна, про неї не варто говорити раціонально. Скажу лиш, що любов існує.
І ще:
— Довго жити не варто, а після 90 літ — непристойно.
Він помер на 94-му році життя. Перед тим заповів свою бібліотеку — одну з найзнаменитіших у світі славістичних книгозбірень — японському університетові на Хоккайдо, де відкрили відділення славістики. Чому не Україні? Може, це була така собі помста батьківщині, яка довго не хотіла вважати його своїм. А може — як колись у його матері — озвався страх, що українство в Україні безперспективне. Хіба що японці зможуть дати йому лад.
Олесь Гончар тримав образу на вчителя до кінця життя
Свої спогади Юрій Шевельов видав із посвятою "Моїм учням, які, самі того не знаючи, були моїми вчителями". Улюбленим його студентом у Харківському університеті був Олесь Гончар. Він пішов на фронт після третього курсу. Потрапив у полон й опинився в таборі на Холодній Горі в Харкові. Тоді німці ще відпускали полонених червоноармійців-українців, якщо хтось за них просив. Дізнавшись, що вчитель у місті, Гончар написав йому записку й передав на волю. Далі історія розвивається у двох версіях. Гончар вважав, що Шевельов записку одержав, але не відповів. Шевельов твердив, що записки не одержував і почув про неї через багато літ від самого Гончара. А пам'ять про ті роки мав добру: навіть через 50 літ не забув, на якій сторінці був розкритий "Кобзар", залишений ним на столі при від'їзді на Захід з Харкова взимку 1943 року. Після 1991-го вони з Гончарем двічі зустрічалися в Києві. І учень гостро нагадав учителеві про Холодну Гору. У ньому говорила образа за ту війну й той полон. Хоч і не Шевельов кинув тоді студентські батальйони проти німецьких танків. Під старість ця образа в Гончара зросла. Так чи інакше, а Шевельов двічі не отримав Шевченківської премії — доки Гончар, голова комітету, був живий. Шевченківським лауреатом став лише по його смерті, 2000 року.
1908, 17 грудня — Юрій Шевельов народився в Харкові. Батько, генерал-майор, згодом загинув на війні. Був п'ятою дитиною в сім'ї. Двоє померли малими, ще двоє також рано. Юрій у матері залишився один
1931 — закінчує літературний факультет Харківського університету. Викладає у школі, Інституті журналістики, університеті
1944–1949 — на еміграції у Словаччині, Німеччині, Швеції; заступник голови МУРу — Мистецького українського руху, що об'єднував українських митців-емігрантів
1950 — виїжджає до США, викладає у Кембриджі та Колумбійському університеті. Стає відомим мовознавцем-славістом. Вводить українську мову в коло світових наукових інтересів. Бібліографія його праць нараховує 872 назви
1979 — виходить книга "Історична фонологія української мови", де Шевельов обґрунтовує початки нашої мови від 7 ст., а завершення її формування — приблизно в 16 ст.
2002, 12 квітня — помер у Нью-Йорку. Заповів не проголошувати промов на своєму похороні, бо це "спроба применшити вагу смерті, але смерть не потребує цього"
Коментарі
4