"Наприкінці літа 1941 року я повертався додому, стомлений, хворий по двох довгих місяцях, проведених у куряві й багнюці безкрайньої рівнини між Дністром і Дніпром. Моя уніформа подерлася, злиняла від сонця й дощу, пропахла медом і кров'ю — так пахла війна в Україні", — записав у щоденнику Курціо Малапарте, кореспондент міланської газети "Корр'єре делла сера" — "Вечірній кур'єр".
Коли він дізнався про підготовку Німеччини до нападу на СРСР, то попросився до передових частин. Разом із німецькими та румунськими військами 22 червня 1941-го перейшов радянський кордон біля міста Галац. За місяць опинився в молдовському містечку Сороки на Дністрі.
"Пікіруючі бомбардувальники з жахливим свистом кидаються зверху вниз на російські бункери, — пише Малапарте в репортажі "Бегемоти на Дністрі" 6 серпня 1941 року. — Артилерія довбе по території між бастіонами Лінії Сталіна (мережа оборонних споруд та вогневих точок уздовж південно-західного кордону СРСР. — ГПУ). Вогнеметники вже плавлять сталеві плити бункерів. Видно, як довгі язики кисневого полум'я пронизують дим вибухів. Штурмові підрозділи вже перейшли річку. Чути, як б'ють молотки по дошках понтонного мосту, який закінчують сапери. Тепер піхотні батальйони приступають до маршу".
Так італієць опиняється в Ямполі — нині райцентр на Вінниччині. Вулиці містечка порожні.Люди повтікали в ліси або поховалися в підвалах. Із колгоспної ями для добрив виходять близько 40 осіб. Просять хліба й цікавляться, коли можна буде повернутися додому. Солдати радять ще день почекати в сховищі.
"Жахливий сморід паленого м'яса забиває дух. У колгоспі лежать під довгими дахами сараїв щільно складені трупи розстріляних і напівспалених корів, — писав пізніше в романі "Шкура" про Ямпіль. — Ноги і верхні частини тулуба загиблих радянських солдатів підносяться над захищеними залізом входами в бункери. У дорожній пилюці я побачив килим з людської шкіри. То був чоловік, розчавлений гусеницями танка. Його обличчя стало квадратним, груди й живіт розплюснулись, нагадуючи ромб. Розставлені ноги та руки були схожі на штани й рукави щойно відпрасованого одягу".
Німці дивуються, з якою ретельністю радянська армія прибирає за собою. На місці запеклих боїв не залишилося жодної зброї та боєприпасів, продуктів і медпрепаратів. Лише де-не-де загиблі.
Після наступного бою відмічають, що ворог воює відданіше від решти противників, яких захоплювали в Європі. Від перших полонених дізнаються, що всі вони були мобілізовані на початку липня. Це сільська молодь або старші чоловіки, яких викликали із запасу.
"Радянські війська не залишають своїх мерців на полі битви і не ховають їх на місці, — пише Курціо Малапарте 6 серпня 1941‑го в селі Качківка Ямпільського району.
— Вони беруть їх із собою. Ховають на 20–30 кілометрів далі. У гущавині лісу або на дні долини. У великих братських могилах. Не ставлять хрести і не роблять якихось інших знаків. Утоптують свіжу землю ногами, розсипають над нею листя, траву, гілки. Іноді накидають купу гною — щоб ніхто не порушував спокій могил. Проте тут вони не встигли цього зробити. Ми зайшли в долину, встелену трупами, — таке було вперше. Очевидно, поліг батальйон, який прикривав відступ основних сил".
Німецькі солдати знаходять між гілками дерева гучномовець. Дріт від нього веде до ями поруч. Там мертвий радянський боєць тілом закриває великий програвач. Навколо розкидані уламки платівок: "Інтернаціонал", "Марш Будьонного", "Марш Чорноморського флоту" та "Марш кронштадтських матросів". Також — альбом із 24 платівками з надписом "Доповідь товариша Сталіна на надзвичайному VIII Всесоюзному з'їзді рад 25 листопада 1936 року".
"На місці вибуху важкого снаряда тіла мерців лежать переплетені. Наче їх знесло потоком води. Багато напівголих, — згадував італієць. — Із розпоротого мішка викотилися на землю кілька хлібин. Це жорсткий хліб із щільним м'якушем. Я відкушую шматок. Смак дуже хороший, шкірочка кришиться між зубами, як сухар. У солдата із забрудненим кров'ю обличчям на коліна і навколо розлетілися крихти свіжого овечого сиру, який тут називають бринзою. Вона в загиблого в роті. Солдат якраз їв, коли осколок потрапив йому в скроню".
— Заходь, Господь, це твоя церква, — із приходом німців жінки села Вільшанка — тепер Крижопільський район на Вінниччині — відкривають двері греко-католицького храму. Протягом 20 років у ньому був склад соняшникового насіння.
Зносять і миють дерев'яні канделябри. Виполюють бур'яни біля споруди. Усередині лопатами засипають насіння в мішки і виносять на двір. По кутках руйнують гнізда мишей. Зі стін знімають агітаційні плакати та чіпляють ікони. Миють вікна. Питають у Малапарте, коли повернеться їхній священик, якого забрали в Сибір. Той знизує плечима.
Коли згадують про дзвони, якийсь чоловік біжить на луку неподалік. Там пасуться корови. Знімає в однієї бронзовий дзвоник і несе до церкви. Хлопчина лізе й чіпляє його на дзвіницю.
"Поки ми слухаємо дзвін, німецька артилерійська частина зупиняється перед церквою, — пише Малапарте. — Офіцер віддає команду розпрягати коней і входить до храму. Коли виходить — наказує розмістити в ньому коней. Старі селянки хрестяться, чоловіки опускають голови і мовчки йдуть геть. Хлопчаки дивляться на мене й посміхаються".
Під час публікації в "Корр'єре делла сера" абзац про церкву цензура вирізає. За кілька тижнів Гестапо висилає Малапарте з фронту за правдиві статті та репортажі. У Берліні їх вважають "пропагандою на користь ворога".
5 років провів Курціо Малапарте на засланні на острові Ліпарі в Тірренському морі. Засуджений за антитоталітарний памфлет "Техніка державного перевороту", в якому критикував лідера фашистів Беніто Муссоліні та нацистів Адольфа Гітлера. Став їхнім особистим ворогом. Звільнений у 1938‑му завдяки втручанню Галеаццо Чіано — зятя Муссоліні.
Сім'ю українців не випустили за кордон
З України висланий Курціо Малапарте в підкладці мундира вивіз першу частину свого антивоєнного роману "Капут".
"Я почав писати цю книжку влітку 1941 року в селі Піщанка (тепер райцентр Вінницької області. — ГПУ) в хаті місцевого Романа Сухини, — згадував у передмові твору. — Щоранку я сідав у садочку під акацією й починав працювати. Господар, сидячи на землі біля сараю, мантачив косу або різав свиням буряки. Наш садок був поряд із сільською радою, яку тепер займала есесівська команда. Коли якийсь есесівець підходив до плоту, Сухина кахикав — щоб попередити мене. Хата була невеличка з солом'яною стріхою й валькованими стінами, мала призьбу, обмазану кізяком. Радіо, патефон і бібліотечка з повними зібраннями творів Пушкіна та Гоголя — оце й все її багатство".
За тиждень письменник вирушає далі на фронт. Рукопис залишає в господаря. Коли заїжджає знову, розповідає, що німці невдоволені його публікаціями. Спецслужби ведуть нагляд. Почувши це, невістка Романа Сухини зашиває папери в одяг Малапарте.
Після війни розшукує рятівників твору. Запрошує приїхати до його вілли на острові Капрі. Однак українців не випускають за кордон.
8 
35413
Коментарі