"Ще не вмерла Україна" вперше заспівали у київській "Громаді"

Київська ”Громада” 1874 року. 1-й — публіцист Михайло Драгоманов, 13-й — етнограф Федір Вовк, 14-й — письменник Іван Нечуй-Левицький, 15-й — автор українського гімну Павло Чубинський, 18-й — композитор Микола Лисенко

— Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц, — сказав якось київський генерал-губернатор Чортков.

Володимир Антонович майже півстоліття був неформальним головою українського руху в Російській імперії. 1861 року гурток студентів-українофілів Київського університету об"єднався із групою "хлопоманів" у "Київську Громаду". Через рік громадівців було вже понад 200. Окрім Антоновича, входили туди етнографи: Павло Чубинський та Федір Вовк, композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький, мовознавець Павло Житецький. За дорученням Антоновича Павло Чубинський написав для "Громади" пісню "Ще не вмерла Україна". Згодом вона стане національним гімном.

Осередки "Громади" з"явилися в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Херсоні. Київська "Громада" стала називатися "Старою". Приймали туди за рекомендацією двох членів громади та за одностайної підтримки інших.

Громадівці проводили лекції, літературно-музичні вечори й аматорські вистави. Найчастіше збиралися у Старицьких або Лисенків. За будь-якої погоди щонеділі для всіх бажаючих відбувалися історичні екскурсії Антоновича давнім Києвом. Вечори й концерти проводили аматорські музичні, хорові, театральні гуртки. З них згодом виріс перший український професійний театр Старицького і Кропивницького.

Громадівці були науковцями. За їхньої ініціативи в Києві відкрили "Південно-Західний відділ Російського географічного товариства". Збирали й видавали фольклорно-етнографічні, історичні, археологічні та статистичні матеріали. Викупили газету "Киевскій телеграфъ", де писали про українські проблеми.

Неофіційним друкованим органом став науковий журнал "Киевская старина", що виходив із 1882-го до 1906-й. Десяту частину своїх річних доходів жертвував на нього цукрозаводчик Василь Симиренко. Він заснував фонд підтримки української літератури, культури й науки. Перед смертю весь свій капітал і нерухомість на суму 10 млн рублів заповів українському національному рухові. "Патріотизм цієї визначної людини сягав не лише глибини душі, а й глибини кишені" — писав про нього багатий землевласник Євген Чикаленко. Сам він щорічно виділяв 1000 руб. на гонорари літераторам журналу. Власним коштом видавав українську газету "Рада".