Микола Зеров на рік старший за Михайла Булгакова. Вони одночасно вчилися у Першій київській гімназії, а згодом в університеті. У булгаковському "Майстрі і Маргариті" деякі прикметні риси Зерова має Коров"єв — на носі пенсне з одним скельцем, й узагалі "громадянин предивного вигляду, і фізіономія, прошу завважити, глузлива". Дещо у Зерова було й від кота Бегемота — м"яка округлість жестів.
Та головне, чим він виділявся, —неймовірна ерудиція і магнетичний вплив на аудиторію під час публічних лекцій. Серед тодішньої напівплебейської інтелігенції це здавалося мало не чорною магією та було підозріло. Як у романі Булгакова, ерудиція супутників Воланда наводить на думку, що вони іноземні шпигуни. Коли професор Зеров десь читав лекцію, туди сходилися студенти з інших курсів, кидаючи своїх професорів.
Валер"ян Підмогильний у романі "Місто" описав Зерова як професора Світозарова. Той говорив плавко й дотепно, немов уставляв речення у блискучі рами. Потім поправляв пенсне і починав з новим натхненням. "З його уст сипалися цитати всіма мовами, його обличчя виявляло гнів ображеного велетня, глум зневаженого карлика. Його слова зліплювалися шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу, й буря аплодисментів укривала слова великого критика".
Микола Зеров казав, що це написано так собі. Якби Підмогильний порадився з ним, вийшло б краще. Як там не є, але слова про бурю аплодисментів — правда. Якось на загальних зборах в університеті Зерова змусили публічно каятися в націоналістичних гріхах. За звичкою, він "каявся" з таким інтелектуальним блиском, що весь зал почав аплодувати. Він спохватився і спробував прикинутися не дуже розумним. Вдалося погано.
— Це лиш акторам вибачають оплески, а тобі не вибачать! — говорила його дружина Софія.
Вони познайомилися студентами, а одружилися аж через вісім років, 13 лютого 1920-го. Вінчалися в Києві на бульварі Шевченка, в Борисоглібській церкві, що була тоді тюремною. Звідти їм обом було ближче на роботу. 13 число — нещасливе. Та не хотіли відкладати, бо далі Масниця й сім тижнів посту — вінчатися не дозволено. Через 15 років тюрма назавжди розлучила їх.
Зеров казав з іронією, що його ім"я увійде в історію навіки. Бо ніколи не перестануть згадувати про безсмертного Івана Котляревського, який зробив вільний український переспів "Енеїди" Вергілія. І в будь-якій з майбутніх книжок про Котляревського — в зносках, дрібним шрифтом вказуватимуть, що перший справжній український переклад Вергілія належить Зерову. Він справді завершив цей переспів — на Соловках. І доля його досі невідома.
Тодішня ідеологія до примітивності спрощувала літературу — головне, щоб було "ідейно", а художню якість тексту ігнорували. Зеров, навпаки, орієнтувався на класичну літературу, на "ковані мідні строфи" давньоримських поетів, яких перекладав. Сам писав сонети за строгим класичним взірцем. За це Зерова та його однодумців звали "неокласиками" й цькували як ворогів пролетарської культури. З усіх "неокласиків" померли своєю смертю лиш двоє — Максим Рильський та Освальд Бургардт.
Зеров "каявся" з таким блиском, що весь зал почав аплодувати
Сонет Зерова "Чистий четвер", написаний 1921-го, з незначними скороченнями надрукували в журналі "Життя і революція" 1933 року. Можливо, хтось це зробив із провокативною метою. Ось цей вірш:
Навколо нас — кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить, як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи.
Зерова звинувачували у "відриві від життя". Проте в цьому сонеті якраз про тодішнє життя сказано аж надто відверто. 1 вересня 1934 року Зерова позбавили викладацької, а 1 листопада й наукової роботи. Того дня помер від тяжкої скарлатини його 10-річний син Костянтин (Котик). Софія лежала в лікарні в тяжкому стані, Зеров ховав сина сам. Із ним на цвинтарі були лише двоє колег і двоє студентів. Один з них, Абрам Гозенпуд, пізніше згадував, що над свіжою могилою сина Микола Костьович читав давньоримські вірші. Додому поверталися мовчки.
— Вам здався недоречним мій виступ? — мовив потім. — А хіба важко зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, а й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться. А що я цитував латинських класиків, то що ж, латинська мова теж належить до числа мертвих.
На Соловках він продовжував працювати як поет і перекладач. До цього нікому не було діла. Один з його останніх словесних портретів — із тюремної анкети. Він далекий від булгаковської вишуканості: "Волосы — рыжие, глаза — карие, нос — обнаковенный".
Батько поета, Костянтин Іраклійович Зеров, походив із селян Чернігівської губернії. Закінчив учительський інститут у Глухові. Учителював у Кролевці, Переяславі та Зінькові, звідки родом його дружина, Марія Яресько. У них народилося 11 дітей. Із них досягли дорослого віку семеро. Микола — старший.
Дмитро Зеров (1895–1971) — академік АН УРСР, директор Інституту ботаніки. Помер на засіданні вченої ради цього інституту. Кость Зеров (1899–1979) — професор-гідробіолог. Михайло Зеров (1901–1963) — поет. Був двічі арештований більшовиками. Від нього вимагали, але не добилися, свідчень проти брата Миколи. Відсидів кілька років у тюрмі, під час війни емігрував на Захід. Писав під псевдонімом Михайло Орест.
Олена Зерова (1903–1939) — свого часу відома дантистка в Одесі. Рано померла від сухот. Валерія Зерова (1912–1982) — лікар. Її чоловіка розстріляли 1937 року. Під час війни пішла добровольцем на фронт. Узяла із собою малу доньку, бо не було на кого лишити. До пенсії працювала в аптеці в містечку Дашеві на Поділлі. Могла цитувати улюблених письменників цілими сторінками.
1890, 26 квітня — Микола Зеров народився в Зінькові на Полтавщині. До початкової школи ходив до однієї групи з Павлом Губенком — майбутнім Остапом Вишнею. Навчався в Охтирській гімназії, Першій київській, університеті (1909–1914). Потім викладав історію в Златопільській гімназії, 1917 року перебрався до Києва
1920, 13 лютого — обвінчався із Софією Лободою — однією з трьох доньок професора Федора Лободи. Того року, тікаючи від голоду, переїхав до Баришівки, де за лекції платили "продуктовою натурою". Викладав у соціально-економічному технікумі
1923 — професор кафедри української літератури в КІНО (Київський інститут наросвіти — так звався університет). Одночасно викладав у торговельно-промисловій школі, кооперативному й залізничному технікумах, Археологічному інституті, Інституті лінгвістичної освіти. Його лекції з історії української літератури видали повністю 1990-го
1934 — звільнений з викладацької та наукової роботи. У січні 1935 року виїхав до Москви. У квітні арештований. За "належність до терористичної організації" ув"язнений на Соловках. Невдовзі від нього перестали приходити листи. Батько Зерова щотижня писав Сталіну: "Де мій син Микола?". Нарешті йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937-го. Дружині після війни відповіли, що помер 1942 року. Ні вона, ні батько не дізналися справжньої дати смерті
1937, 3 листопада — Миколу Зерова розстріляв капітан НКВС Матвєєв в урочищі Сандормох у Карелії. 1988 року звідти взяли пригорщу землі й перепоховали біля могили його сина Костика на Лук"янівському цвинтарі. Софія Зерова (1890–1985) похована не тут, а поряд зі своїм другим чоловіком Віктором Петровим (Домонтовичем), приятелем Миколи
3 
1
Коментарі