Нічийну землю на крутому схилі між захисною лісосмугою залізниці та болотом захопили одразу після війни п"ять сімей працівників Чернігівської катонітової фабрики. Доти ці вихідці із сіл тулилися у фабричних бараках по чотири сім"ї в одній кімнаті. А в самовільно збудованих хатах і землянках "розкошували" по чотири-п"ять осіб на 15 кв. м. По 20 соток крутого схилу скопували вручну, корів тримали в напівзаглиблених хлівах.
Із п"яти першопоселенців Нахаловки — так стали називати цей район самоселів — у живих залишився один — 95-річний Федір Глоба. Молодший син, 60-річний Іван, будить батька: після мікроінсульту він не встає з ліжка й часто дрімає. Федір Данилович недочуває, але розповідає докладно.
— Народивсь я у селі Дрімайлівка тоді Ніжинського району, — починає старожил. — Зразу після школи пішов робить на Ніжинський кирпичний завод, шоб получить паспорт і вирватись із села. Бо в селі паспортів при Сталіні не давали. Ще попрацював на торфорозробках у селі Мньов Чернігівського району. А у 1936 гаду попав на пилораму катонітової фабрики в Чернігав. Я так радувався — не по землі ходив, а наче на крильцях літав. Хоч і жити треба було на квартирах.
Того ж року 21-річний Федір Глоба одружився із сільською дівчиною Палажкою. Дали їм кімнату у фабричному бараці. На 20 кв. м жили чотири пари. Наступного року в Глобів народився хлопчик, та в рік помер від скарлатини. 1939-го з"явилася на світ старша донька Люба.
Перед війною на місці катонітової фабрики почали будувати нову фабрику первинної обробки вовни. Федір Глоба копав канави, теслював, катав шерсть. На війні був тричі поранений. Повернувся додому інвалідом. Фабрику первинної обробки вовни під час війни розбомбили. Почали відновлювати. Глоба влаштувався на ній сторожем. 1946-го народилася друга донька — Галина.
— У бараку тісно, а грошей, шоб іти на квартиру, не було. І участков не давали, шоб строїтись.
Вирішили будуватися без офіційних дозволів — як тоді казали "нахально". Із 1930-х райони самовільної забудови — Нахаловки — почали з"являтися майже в усіх містах. Місце обрали — крутий схил між захисною лісосмугою та болотом у заплаві Десни неподалік від фабрики.
Двадцять соток городу доводилося копати вручну
— На рівному місті строїцце було нейзя — там же лісополоса, — пояснює дід Федір. — Не дай Бог якийсь сучок спиляєш — посадять. Нас п"ятеро було із фабрики — у 1947-му пришли сюди й поселились. Були люди, що жили в землянках. А ми з жинкою попервах виписали дров і зробили малесеньку хатинку — 3 на 5 метрів. Поставили її майже посеред гори — щоб не заливало у розлив. Жили в ній сім років. У 1949-м у нас родився Іван.
Через п"ять років навколо старої хати стали будувати нову. Потім стару всередині розібрали. Нові стіни виливали зі шлакобетону.
— Шлак брали на вокзалі з паровозів, — розповідає. — Я відра набираю, подаю жинці. Як назбираєм кучу — пудганяєм машину. Шофери за бутилку шлак і одвозили.
Схил, де будувалися, — крутий, близько 45 градусів. Майже 20 соток городу доводилося копати, садити й обробляти тільки вручну. Бо навіть кінь тут не пройде.
Сараї та хлів зробили до половини заглибленими в гору. У схилі викопали й погріб. Насадили сад, завели хазяйство: дві корови, 50 гусей, 100 качок. Птицю випускали на болото, корів пасли на лузі. Молока самі їли-пили вдосталь, а лишки продавали директорові своєї фабрики.
— Копійку до копійки складали. Коли мені як інваліду дали машину, стали у ліс їздить, лисички брать і продавать. Назбирали на книжку 10 тисяч 600 рублів. І де вони тепер? Жалко труда.
На початку 1960-х у Чернігові почали будувати ТЕЦ. Із частини села Жавинка, що розташовувалося найближче до майбутньої теплоелектроцентралі, виселили людей. Частині переселенців надали ділянки на Нахаловці. Від ділянок самовільних поселенців повідрізали нижні частини городів і роздали по шість соток жавинцям. Оскільки хати виселенців розташовувалися нижче, ніж у самоселів, їх деколи притоплювало весняне водопілля. Вода іноді доходила до віконних кватирок. Люди пересиджували на горищах. Туди ж тягли якнайбільше домашнього скарбу.
У 1960-х самоселів узаконили, підвели електрику.
— Як запустілі ТЕЦ, дихать стала хуже, — скаржиться Іван Григорович. — Первиє годи, було, як затопять — сажа чорная летіть. На снегу чорниє точкі, наче сємєна клєвєра насєяни, стірка тоже у чорних точках.
Згодом диму додало й об"єднання "Хімволокно". Тепер на Нахаловці дихати стало трохи легше. Із труб ТЕЦ іде тільки білий дим, а "Хімволокна" й зовсім стало.
"З парога хати можна було лавіть рибу"
60-річний Іван Глоба, син одного із засновників чернігівської Нахаловки, каже, що батько нізащо не хотів переселятися на інше місце:
— Калі у нас паявілась вазможнасть переселіцца на ровноє, як мамка не вмавляла, батька ни за шо не саглашався. Яму тут затішна. Тіха тут, ад ветра сильнага із сєвєра і запада закриває гара. Рядам балота і луг. А яблакі якіє у нас раділі. Калісь адно зважилі — кило 100 грам.
Да 1963 года тут кажди год у разлів залівало дарогу. Вода дахаділа пашті да парога хати. З яго можна було лавіть рибу. У сетки уклейка заходіла, взрослиє били остями здаравенних карапов. Ми двє нєдєлі хаділі у школу стежкамі через гору.
1 
1
Коментарі