"Завмирає серце, коли усвідомлюєш масштаби нещастя народу, чий цвіт потоптав ворог"

5

Кастусь Калиновський не зміг одружитися через антиросійське повстання

"Няма, браткі, большага шчасьця на гэтым сьвеце, як калі чалавек у галаве мае розум і навуку. Но як дзень з ноччу не ходзіць разам, так не ідзе разам навука праўдзіва з няволяй маскоўскай. Дапокуль яна ў нас будзе, у нас нічога ня будзе, ня будзе праўды, багацтва і ніякай навукі, – адно намі, як скацінай, варочаць будуць не для дабра, но на пагібель нашу. Я табе з-пад шыбеніцы кажу, Народзе, што тагды толькі зажывеш шчасьліва, калі над табою Маскаля ўжо ня будзе", – писав 1863-го лідер антиросійського повстання на території Литви й Білорусі, 26-річний Костянтин (Кастусь) Калиновський, у зверненні "Лісты з-пад шыбеніцы".

 

Він народився 2 лютого 1838 року в сім'ї безземельного шляхтича, власника невеликої ткацької мануфактури Симона Калиновського в селі Мостовляни Гродненського повіту – нині Підляське воєводство в Польщі. Ріс під впливом старшого брата Віктора, який навчався в Московському університеті, співпрацював з Віленською археологічною комісією та досліджував старовинні білоруські рукописи.

Кастусь пішов навчатися на юридичний факультет Петербурзького університету. Брав участь у діяльності нелегальних студентських гуртків, військово-революційної організації офіцерів Генштабу, яку очолювали Зигмунт Сераковський та Ярослав Домбровський. Збиралися підняти повстання для вивільнення польських земель зі складу Російської імперії. Петербург заволодів ними після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII ст.

Після університету Калиновський хотів влаштуватися в адміністрацію генерал-губернатора у Вільні. Розраховував використати посаду в інтересах революційної боротьби. Та не зміг отримати місце через корупцію.

Найціннішим із тогочасного перебування Кастуся в місті було знайомство із заможною родиною Ямонтів. Глава сімейства Тадеуш керував маєтками князя Вітгенштейна, власника колишніх радзивіллівських земель, розкиданих по всій Білорусі та Литві. З дружиною Схоластикою мали чотирьох синів та стільки ж доньок.

Ямонти прихильно ставилися до демократичних змін у Російській імперії. На основі революційних поглядів вони й зійшлися з Калиновським.

 

Навесні 1861 року Кастусь Калиновський повертається в рідний повіт і створює революційну організацію. Вважає, що змінити державний лад до снаги лише масовому селянському повстанню.

Його ідеї підтримують Фелікс Рожанський, Стані­слав Сангін і Валерій Врублевський. Із ними починає нелегально випускати першу в історії газету білоруською мовою "Мужыцкая праўда".

Пишуть про засилля імперської влади, викривають обман царського маніфесту про скасування кріпацтва, закликають селян до боротьби за демократичну народну державу під гаслом "Не народ зроблены для ўраду, а ўрад для народу". Підписують тексти псевдонімом "Яська-господар з-під Вільна".

Калиновський одягає кожух і йде селами, називаючи себе Василем Свиткою. Агітує проти самодержавства. Газети таємно роздає людям або залишає на дорозі.

Додають йому натхнення на боротьбу стосунки з Марією Ямонт. Між ними спалахує кохання. Кастусь робить пропозицію. Дівчина дає згоду. Тоді ж його друг-революціонер Титус Далевський заручається з Оленою Ямонт, сестрою Марії.

Польщею шириться потужний революційний рух. Частина його учасників прагне вибороти право на самовизначення народів колишньої Речі Посполитої. Таких діячів називають червоними. Поряд із ними діють ліберально налаштовані – білі. Їхня мета – відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 року.

У червні 1862-го червоні утворюють Центральний національний комітет. З його членів формують Національний уряд і таємні комітети в Польщі, Литві, Білорусі та Правобережній Україні. Знаходять прихильників у європейських країнах. Калиновський долучається до Центрального національного комітету й очолює Литовський провінційний комітет, який готує повстання в Литві та Білорусі.

У січні 1863-го поляки піднімають повстання. Загони червоних підтримують виступ, нападають на російські гарнізони. Революціонери видають декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із подальшою компенсацією поміщикам за втрачені землі. Кастусь постійно проводить зустрічі. Тому відкладає призначене на той час весілля.

 

Землевласники бояться переростання виступів у селянську війну. Деякі з них мають зв'язки з верхівкою ЦНК і добиваються розпуску провінційного комітету Калиновського, який діє найрішучіше і має вплив на найбільшу кількість селян. Направляють на Гродненщину на посаду повстанського комісара.

Там створює потужну місцеву організацію. Її роботу переривають масові арешти. Кастусю вдається заплутувати сліди й залишатися невловимим для поліції.

Марія Ямонт разом із сестрами організовує жіночий комітет. Вони збирають пожертви для сімей повстанців, розносять пошту, дбають про полонених, передають їжу ув'язненим.

Щоб переховуватися було легше, Калиновський їде до Вільна, тепер Вільнюс. Береться за координацію роботи повстанців Литви й Білорусі. Діє під конспіративними прізвищами Макаревич, Чернецький, Хамович. Зустрічі з перевіреними людьми проводить у квартирі сім'ї Ямонтів.

"Наприкінці серпня чи на початку вересня 1863 року я з Кастусем зустрівся на Німецькій вулиці, – згадував один із підпільників. – Він запросив мене на квартиру Ямонтів. При вході до помешкання слід було по-особливому постукати. У ті часи двері відчиняв чи сам Калиновський, чи Далевський".

На квартирі Ямонтів відбулося побачення Кастуся Калиновського з Левоном Гловацьким, який приїхав із Варшави. Домовилися про співпрацю між керівниками повстання в Білорусі й у Польщі.

 

"Революційну молодь (червоних), яка збиралася в мого брата Юзефа, щоб обговорити справи на зборах, не всіх знала особисто, – писала Людвіка Ямонт у "Спогадах". – Але тих, кого знала, я добре пам'ятаю за незвичайні риси характеру, палку любов до Батьківщини та героїчну відданість справі. Яскраво постають у пам'яті дорогі мені образи Тита Далевського, Костянтина Калиновського, Станіслава Буховецького, Емануеля Юндила. Це були люди шляхетні, видатних здібностей, незвичайної сили духу. Їх втрата стала справжнім лихом для краю. Завмирає серце, коли усвідомлюєш масштаби нещастя народу, чий цвіт потоптав ворог".

Після того Калиновський видає "Наказ до народу землі литовської та білоруської". Та активізувати повстання не вдається. Російські війська й поліція з допомогою терору придушують будь-які прояви невдоволення.

Калиновський не полишає намірів зібрати по­встанські загони для виступу наступного року. Виїжджає кудись рідко, але намагається гуртувати людей, таємно передає інформацію.

Для нього друзі дістають у Петербурзі паспорт на чуже ім'я, щоб виїхав за кордон і врятувався від арешту. Та він відмовляється, дає обіцянку, що боротиметься до кінця.

Під іменем Ігнатія Вітаженца живе в монастирі Святих Іванів, доки зрадник Вітовт Парфенович не здає сховку поліції. У ніч на 29 січня 1864-го по Кастуся приходять жандарми. Тієї ж ночі арештовують усю родину Ямонтів.

Калиновський опиняється під вартою в колишньому домініканському монастирі, а його Марія – в будівлі навпроти. У вікно можуть бачити місце ув'язнення одне одного.

 

Ядвіга Мокрицька, родичка Ямонтів, за хабар жандармам налагоджує листування між Кастусем та Марією. За кожну записку платить 10 руб. В одній із них Калиновський пише коханій: "Заздрю навіть свободі тієї ворони, яку з вікна бачу на снігу". Саме завдяки Мокрицькій із тюрми на волю потрапляє записка, яка стає відомою як "Лісты з-пад шыбеніцы".

Калиновський відмовляється від співпраці зі слідством, не видає жодного підпільника та конспіративних місць.

– Калі грамадзкая шчырасьць ёсьць дабрачыннасьцю, то шпіёнства апаганьвае чалавека. Усьведамленьне гонару, уласнае годнасьці і таго становішча, якое я займаў у грамадзтве, не дазваляюць мне ісьці па іншым шляху.

Царський військово-польовий суд вирішує розстріляти білоруса. Російський генерал Муравйов, який очолює каральну операцію у Вільні, виступає за повішення. Вояки виконують вказівку воєначальника. Кастуся Калиновського 22 березня 1864-го публічно вішають на торговій площі Лукішкі у Вільні.

Улітку того року Марію Ямонт разом із батьками й сестрою Оленою висилають до Тобольська. Вона повертається звідти за 10 років, селиться у Варшаві, одружується з колишнім повстанцем Генріхом Дмаховським. Помирає у вересні 1908-го.

"Калиновський мав запальну натуру, але і справедливу, без тіні лицемірства. Відданий душею і серцем народові, проте не такий прихильник крайніх революційних теорій, якого не зупинила б навіть громадянська війна. Він був незрівнянним, зразковим конспіратором, душею комітету. На першій зустрічі доводив мені, що участь знаті та поміщиків у повстанні не тільки не потрібна, але і шкідлива. Народ сам завоює волю і зажадає власності від поміщиків. Ця людина була, безсумнівно, найвидатнішою постаттю у складі повстанського руху", –

Якуб ҐЕЙШТОР (1827–1897), публіцист

95 відсотків – така ймовірність, того, що знайдені археологами у Вільнюсі 2017 року людські останки належали Кастусю Калиновському. Тіло виявили на Гедиміновій горі після зсуву ґрунту. Провели антропологічне дослідження й порівняння черепа з прижиттєвою фотографією.

"Це був чоловік 25–26 років, – розповів дослідник Гітіс Грижас. – Він лежав на боці, руки за спиною зв'язані, тіло облите вапном. При ньому знайшли фрагменти взуття, ґудзики, медальйон із зображенням Богоматері Остробрамської, а також розкладний медальйон, всередині якого з одного боку хрестик із Христом, з іншого – сильно витерті, але пізнавальні обриси святого Казимира".

Біля Калиновського були могили ще понад 15 чоловіків віком 19–50 років. Деякі поховані по двоє і по троє. Могили зрівняли із землею практично одразу, щоб не перетворилися на місця пам'яті

×