Історик у свідомому віці перейшов із польського табору до українського
Поляк за походженням Володимир Антонович на довгий час став головним ідеологом українського руху в другій половині XIX століття. Як так сталося?
– Він не був у цьому єдиний серед тодішніх українських поляків. Антонович виріс в умовах панування в польській літературі так званої української школи. У 1830–1840-х вона була на вершині. Польські романтики замиловувались Україною у своїх творах. А серед шляхти Правобережжя, де зростав Антонович, регіональний український патріотизм співіснував із загальнонаціональним польським. У даному випадку також мав велике значення вплив батька – угорського революціонера з національно-демократичними поглядами. При ньому Володимир жив із 8 років, коли навчався в Одесі. А потім був Київський університет, куди вступив 1850-го.
Усе культурне життя Києва тоді оберталося навколо університету: на місто з населенням 60 тисяч було тисяча студентів. Серед них більше половини становили поляки, решта – українці, росіяни, прибалтійські німці й інші. Поляки були організовані у ґміни – спільноти – за місцем походження: подоляки, волиняки, українці (з Київщини. – "Країна"), "короняри" – з коронного краю, етнічної Польщі. Антоновича одразу вписали в одну з ґмін. А невдовзі він став одним з її керівників. Тобто він починав як польський громадський діяч. Багато читав. До третього курсу, згадував, перечитав усе, що міг дістати з українських книжок. "Притулюючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, – писав, – я одкрив сам собою українство. І чим більше займався наукою, чим більше читав і знайомився з історією, тим більше переконувався в тому, що відкриття моє – була не зайва вигадка". Під час навчання в університеті і зробив остаточний вибір на користь українства.
У Києві було 60 тисяч жителів, із них тисяча студентів
За взірцем польських ґмін Антонович творить українську громаду зі своїх однодумців. Спочатку об'єднав їх із півтора десятка. Передусім студентів-поляків, які також вирішили ідентифікувати себе з тим народом, серед якого живуть. До них долучилися кілька студентів-лівобережців – із родів колишньої козацької старшини. Тоді, у 1859–1860 роках, в українському русі вперше об'єдналися молоді люди польського шляхетського походження і козацько-старшинського, предки яких колись між собою воювали. Окрім Володимира Антоновича, там були Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький, Павло Чубинський, Михайло Драгоманов. Вони стануть знаковими фігурами в українському русі, культурі й науці.
Вони визнали, що є частиною українського народу. І дуже швидко їх охрестили "хлопоманами". Чому?
– Доти вони бачили українців крізь перегородки своєї шляхетської касти. Тепер, щоб їх пізнати глибше, треба було в це середовище ввійти. "Соромно жити в краю і не знати ні його, ні його людності", – вирішили вони. Тож взялися вивчати свій народ. Щороку влітку, на канікулах, Володимир Антонович і Тадей Рильський – поміщицький син із Романівки на Київщині, батько майбутнього поета, – переодягалися в селянське вбрання і їхали на села. Наймали запряжені волами вози й за чотири роки об'їздили чи не всі українські губернії. Збирали фольклор і етнографічні матеріали, вивчали побут, спілкувалися із селянами. Не раз їх перепиняли й вели у жандармський відділок. Коли складали рапорт, хлопці казали: "Та ми – історики, робимо це з науковою метою".
Друга їхня громадська справа – створення народних недільних шкіл. Начальником Київської навчальної округи тоді прийшов працювати Микола Пирогов. Скориставшись тим, що він – ліберал, подали прохання відкрити недільні школи для навчання грамоти. Це були українські школи, але вони на цьому не наголошували. На ті часи така діяльність могла бути тільки підпільною. По Києву рік діяла мережа таких шкіл. І найактивнішими діячами цього освітнього руху були Володимир Антонович та Михайло Драгоманов.
У польських колах Антоновича та його однодумців охрестили "хлопоманами" – "селянолюбами". Вони це прізвисько сприйняли з гордістю і взяли як самоназву.
До середини 1860-х кількість "хлопоманів" доходила до 300 осіб, і поляки в ній уже не становили більшість. Але спочатку українську справу робили саме вони. Поляки вважали їх зрадниками. Особливо, коли Антонович не підтримав польське повстання 1863 року. А чому мав підтримати? Щоб російське панування в Україні змінилося на польське?
У чому полягало політичне культурництво Антоновича?
– Передусім потрібно було довести освіченій, інтелігентній частині суспільства, що українська нація є. Підтвердити це можна тільки науковими аргументами на різних рівнях. На етнографічному – показати, що українці відмінні від росіян: інакше живуть, одягаються, мають інші звичаї та пісні. Для цього треба зібрати матеріал і описати його в наукових працях. На історичному рівні – продемонструвати, що в українців існував окремий історичний процес. Бо ж доти казали, що є єдиний народ, зі спільною історією – російський, а великороси, малороси й білоруси – лише три його гілки. Щоб це спростувати, треба було досліджувати документи, вивчати в архіви.
Соромно жити в краю і не знати ні його, ні його людності
І Антонович-науковець довів, що українці існують. Формував схему національної історичної пам'яті. Продемонстрував тяглість їх історії від періоду Київської Русі до козаччини. Бо до нього казали: це зовсім відмінні епохи, що у князівські часи і за Хмельниччини в Україні існували різні етноси. Тому вивчав литовсько-польську добу, щоб нею перекинути місток між цими періодами. І довів: громада, яка існувала в часи Рюриковичів, утворила потім козацтво. Саме громада поєднувала їх. Це була цілісна струнка теорія.
Антонович розвинув і обґрунтував теорію про громаду як основу українства. Мовляв, ми, українці, – споконвічно демократичні. Ми живемо громадами – сільськими чи міськими. Держава завжди була проти нас, Україну тримала громада – форма самоорганізації українського суспільства, ще від княжих часів. Громада – це народоправ'я, соборноправність, бажання жити за справедливими законами. Цю ідею згодом розвинув Михайло Грушевський – учень Володимира Антоновича.
Які були уявлення Антоновича про майбутнє України?
– Він вважав, що селянство – резервуар українства. Головну мету вбачав у тому, щоб пробудити село, дати йому освіту, економічну незалежність. Коли ж селянство підніметься, то зробить Україну українською. На той час 85 відсотків населення було сільське, з них 90 процентів – українське. Місто було практично програне. Інтелігенція, на його думку, мала переходити з російської свідомості на українську, але на масовий характер цього не сподівався. Більше покладався на освіту селянства. Однак тоді це було неможливо – в Російській імперії було заборонено вчити українською. Хоч питання мови Антонович вважав менш важливим, ніж вироблення української свідомості. Казав: можна бути українцем і послуговуватися російською.
Нею він писав усі свої роботи. Українською існують лише занотовані за ним. Але саме Антонович заохотив Олександра Барвінського підготувати перший підручник історії українською мовою. Стимулював переклад із російської – так закладалася наукова термінологія. Українською Володимир Антонович листувався тільки з Михайлом Грушевським і з галичанами. Навіть із Михайлом Драгомановим і Федором Вовком – російською. У Києві на той час українською розмовляли дві родини – Старицьких і Лисенків.
Держава завжди була проти нас, Україну тримала громада
За модель для України Антонович брав Ірландію. Ірландці теж втратили мову, культуру, але зберегли ірландський дух і далі політично та культурно відрізняли себе від англійців. Спеціально зайнявся вивченням цієї країни, читав курс лекцій з її історії, щоб показати паралелі з українською ситуацією. Ірландці були завойовані Кромвелем, Англією, у XVII столітті – у часи Хмельницького. Як у нас росіяни тиснули 300 років, так англійці – в Ірландії. Інтелігенція перейшла на англійську, еліта зрадила народ, але національна ідея розвивалася на іншому рівні. Ірландці добилися на кінець XIX століття значно більше національних прав, ніж українці. І нам, на думку Антоновича, треба йти подібним шляхом.
Володимир Антонович 40 років викладав історію в Київському університеті. Понад 30 із них – професором. Увесь час під наглядом поліції. Як йому вдавалося триматися на плаву, ще й робити своє?
– Професора Антоновича близькі до нього люди називали Пасічником – таке було його громадське псевдо. Бо він – збирач "бджіл" – майбутніх учених і громадських діячів, які згодом своєю працею дадуть "мед" – розвинуту українську культуру. Гуртувати людей, які сповідують ті самі думки, що й він, – важлива його функція в тодішньому українському русі. А одним із його головних завдань Антонович вважав накопичення культурних та інтелектуальних сил. А ті, набравши потуги, вже зможуть висувати політичні вимоги.
Як зумів, будучи "небезпечним", залишитися професором – таємниця. Дуже вдало вмів мімікрувати. Був свій серед чужих, чужий серед своїх. Ніколи не говорив усього, що думає. Знав, що за ним постійно спостерігають жандармські філери. Володимир Боніфатійович і з ними намагався завести добрі стосунки. Вони ж повідомляли, що проти нього щось готується або хтось має зайти. А як людина професор Володимир Антонович був надзвичайно скромний. Одягався невибагливо. Любив порпатися в городі. Замітав вулицю перед своїм будинком на розі Жилянської та Кузнечної.
"Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед", –
писав Василь ДОМАНИЦЬКИЙ (1877–1910), український літературознавець, історик, фольклорист, публіцист і громадсько-політичний діяч. А Михайло Драгоманов іронізував з делікатності Антоновича: "Він колись умре з ввічливості, щоб комусь догодити"
"За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Жонда (rzd narodowy – польський національний уряд під час визвольних повстань проти Російської імперії. – "Країна"). И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, – для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах"
Про Володимира Антоновича, професора Київського університету – історик Іван ЛИННИЧЕНКО (1857–1926), професор університету в Одесі
Вдруге одружився зі своєю ученицею
"Візник зупинився біля під'їзду невеличкого сірого одноповерхового, з мезоніном, будиночка, що його не так давно збудував собі Антонович на розі Кузнечної й Жилянської вулиць", – так описує в мемуарах Гліб Лазаревський візит свого батька історика Олександра Матвійовича до професора Київського університету Володимира Антоновича навесні 1879 року.
У кабінеті з купою книжок та рукописів у шафах, на полицях, на столах і просто на підлозі висіло декілька старовинних портретів. Додому до Антоновичів постійно хтось приходив, часом лишався на ніч. Можливо, зокрема й це не подобалося його дружині Варварі, з роду баронів фон Міхелів. Вони обвінчалися 1861-го, а за чверть століття розійшлися. Оскільки розлучення було неможливе, домовилися полюбовно: за документами вони лишаються подружжям, але живуть окремо. Антонович дружині й дітям віддавав свою платню, собі лишав гонорари. Дітей мали четверо: старших доньок Ярину й Галину і синів Івана та Дмитра. Про всіх, крім молодшого, казав: "Это крапивное племя, с них толку не будет". Дмитро Антонович став мистецтвознавцем, був одним із засновників Революційної української партії, членом Української Центральної Ради.
Коли перша дружина 1901-го померла, Володимир Антонович узяв офіційний шлюб зі своєю колишньою ученицею Катериною Мельник. Вона була на 20 років молодшою за нього. Разом жили відтоді, як Володимир Боніфатійович залишив родину. Дружина була йому асистентом, їздили разом у археологічні експедиції. Після смерті чоловіка Катерина Мельник-Антонович опікувалася його науковою спадщиною.
Батьки були гувернерами в панських родинах
1834, 30 січня – Володимир Антонович цей день вказував як дату свого народження. Був сином гувернерів польки Моніки Гурської й угорця Яноша Джидая, що працювали домашніми вихователями в панських родинах. Дитину записали на ім'я офіційного чоловіка Моніки – безземельного шляхтича Боніфатія Антоновича. Хоч Гурська вже років 10 із ним не жила. За родинними переказами, насправді Володимир Антонович народився 1830 року в Чорнобилі. Був дуже кволий, тож його якнайшвидше охрестили в найближчому храмі – греко-католицькому. Через чотири роки в січні перехрестили за латинським обрядом у містечку Махнівка Бердичівської округи, куди перебралася мати. Із батьком Володимира владна Моніка розійшлася невдовзі після народження сина. Він учився разом із дітьми польських дідичів, з якими працювала мати, переїжджаючи з маєтку в маєток. Моніка Гурська викладала французьку, тож першою мовою Володимира стала вона, другою – польська. Із сином поводилася суворо, прищеплювала шляхетський дух зневаги до хлопа.
1842 – перебирається до батька в Одесу. Той тримав пансіон для хлопців, мав іншу родину. Батькова дружина ставилася до пасерба тепло. Володимир навчається у Рішельєвській, а потім у міській гімназії №2. У спогадах пише, що на його юнацьке зростання найбільше вплинув батько. Після гімназії вступає на медичний факультет Київського університету – так наполягла мати. Відучився, пройшов річну практику й подався навчатися на історико-філологічний факультет – як мріяв. Диплом одержав 1860 року.
1861 – Антонович переходить із римо-католицтва у православ'я, хрещення приймає у церкві Спаса на Берестові неподалік Києво-Печерської лаври. В есеї "Моя сповідь" писав, що для польської чи сполонізованої шляхти, яку занесло на українську землю, є два шляхи. Перший: "полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью по мере сил вознаградить за все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов". Другий шлях: повернутися до етнічних польських земель, щоб не докоряти собі: "я тоже колонист, тоже плантатор, что и я посредственно или непосредственно (что, впрочем, все равно) питаюсь чужими трудами, заслоняю дорогу к развитию народа, в хату которого я залез непрошеный, с чуждыми ему стремлениями".
1870 – захищає магістерську дисертацію, стає доцентом Київського університету. Через вісім років – докторську, обраний ординарним професором. Був деканом історико-філологічного факультету, головним редактором Тимчасової комісії з розгляду давніх актів у Києві. Досліджував історію козаччини й литовського панування в Україні. Видав 2200 архівних документів, проводив археологічні розкопки. Написав понад 300 праць з історії, археології та етнографії.
1890 – під час відвідин Львова його обрали почесним членом "Просвіти" та Товариства імені Шевченка. "Вообще, – писав професор у листі дружині Катерині Мельник-Антонович 30 грудня того року, – могу сказать, что галичане люди весьма гостеприимные и радушные, и до сих пор принимают меня так любезно, что вечно приходится даже несколько стесняться от чрезмерной их предупредительности". Одним із перших заговорив про соборність України.
1908, 21 березня – Володимир Антонович помер від запалення легень, похований на Байковому кладовищі в Києві
6 
35413
Коментарі