"Це вже ти в почоті, як калоші купила"

- Баба моя розказувала, шо й до революції калоші були, але то була велика цінність, - згадує 71-річний Віталій ЧИЖИК із Києва. - І в 1920-х по селах, у НЕП появилися. Спочатку резина не була такою, як зараз, із хімії. А з каучука. При Сталіні був даже такий наказ - вирощувати коксогиз. Його в Середній Азії садили для резини і в нас почали. І даже на Сумщині, в Білопіллі, звідки я родом, його вирощували. Він ото як одуванчик. Були цілі поля цього коксогизу. Но він у нас отакий сидів, не ріс, короче говоря.

Після війни калоші з ранньої осені до весни - основна у людей обувка. Бо з нею було страшне. Вірніше її не було зовсім. То шили з вати й сукна бурки, у калоші - і вперед. Зайдеш в учительську, а там на вєшалці одежа і пар 15-25 калош стоять. А літом парусинові туфлі - це така була сама разпространьонная обув. На Сумщині ж суцільні чорнозьоми. Чуть дощик капнув, і даже ті парусинові туфлі в галоші - і пашов. Не раз було, шо вступнеш, раз - калоша осталася там, в чорноземі, а ти в парусиновій туфлі на одній нозі пострибав.

Калоші захищали ноги капітально. Але розношувалися. Ця баїчка просідала, задник пошльопував, протиралася подошва. У магазинах десь у 1950-х були в магазинах такі, як лодочкі, невисокі. Внутрь вони так розовой баєчкой утєпльонниє чуть-чуть. Тож на босу ногу калоші не вдягали. Замотували онучами якимись чи носки шерстяні натягували - резині не довіряли. Бо казали, шо ноги болять і крутять, як в калошах походиш босим.

Перестали їх носити, як почала появляться обув нормальна. А тоді співали:

Слава Сталіну-грузину,

Шо обув нас у резину.

"Галошніками" називали тих, хто в театрі спішив, шоб першими з гардеробу забрати калоші. Бо часто так було, шо хто перший добіг, той кращі вхопив. Бува, їх одягали чужі, і тоді тобі або більші, або менші попадалися. А твої хтось одів. І тому люди спішили. Навіть інтелігентні.

- То не вважалося позорно носити "кальоші", як у нас казали, - така була мода, - пояснює 65-річна Галина ДОБРОВОЛЬСЬКА. Вона народилася й виросла у Львові, 1966-го переїхала до райцентру Козова на Тернопільщині. - Їх взували поверх чобіт, туфель і черевиків, щоб взуття не псувалося. Тоді підошви в шкіряних чобітках були тоненькі, швидко промокали. А так скинеш калоші в коридорі - і по кімнаті в гарному взутті ходиш. У ті часи інтелігенція в гостях не роззувалася, як тепер.

У львівських магазинах їх виставляли на вітрині поруч зі шкіряним взуттям. Можна було підібрати одразу чобітки й на розмір більші калоші до них. Різниці між чоловічими й жіночими не було.

- Я до школи в калошах ходила. Дороги ж не були тоді такими асфальтованими, усюди повно болота. Бувало, біжиш до школи, а сніг топиться. Набереш повну галошу води - треба вертатися, міняти. Але догляду вони потребували мінімум. Помиєш водою - і ставиш сушити.

- За Польщі ми не знали, що таке ґальоші. Вони з'явилися уже за радянської влади. Але не за "перших москалів" 1939-го, а вже "за других" - після 1944-го, - розповідає 77-річна Марія СУШНИК, теж із селища Козова. - Райкомівські пані ходили в нових ґальошах поверх чобіт. Навіть до ресторанів чи популярних тоді "чайних". Коли заходили всередину, скидали їх. Клали в пакет і здавали в гардероб.

Після війни калоші були дефіцитом для простих селян. Добра пара коштувала 12 крб. Грошей у людей не було. Щоб якось заробити, продавали те, що виростили в господарстві. Десяток яєць тоді коштував 70 коп, а вінок цибулі чи часнику з 30 шт.- 3 крб. Тому переважно на сім'ю припадали тільки одні калоші.

- Перші ґальоші ми змогли купити десь 1946-го. Були завеликі навіть на батьків. Усередину мусили підкладати віхоть соломи.

Калоші були в моді до середини 1950-х. Для "битих" валянків, пошитих із волоку, були калоші заввишки 10 см. А для "шитих" - із вати й сукна - наполовину нижчі. Глибокі калоші ще називали "цюні".

У Козовій досі переповідають один казус. До районного лікаря-гінеколога прийшла на прийом молода жінка із села. Біля входу у кабінеті стояли калоші медика. Пацієнтка подумала, що на гінекологічне крісло слід іти в тих калошах. Узулася в них і рушила на огляд.

- Прошу пані, калоші можете лишити, - завернув лікар пацієнтку.

- Я була в десь у другому - третьому класі, як купили мені фетрові білі валянці. Тоненькі такі, - згадує 56-річна Людмила КОРОЛЬ із райцентру Гадяч на Полтавщині. - Їх ставили в тазок і чистили манною крупою. А на них одягали калоші - аж блищали. Було безумно красиво. Калоші були дефіцит. У мене були, бо дєд був директором горторгу. Уявляєте, одєжда тьомная, а валянки бєлиє.

А потім мені купили ботінки. Настоящіє, на шнурках. Бабушка заставіла ботінки всовивать в калоші. А мені було стидно - вже ж у четвертому класі була, у дівки лізла. Хотілось похвастаться ботінками. Це ж був шик. Ми тоді запасну обув у школу в торбі носили. То я виходила з дому, знімала калоші та йшла до школи. Як додому підходила, то витягала їх з торби й натягувала. А бабушка ніяк второпати не могла, чого калоші сухі, а ботінки в них мокрі.

Одного разу приїхала в Гадяч до бабусі навесні, а вона шукає по хаті якогось "мальчіка". Я зраділа - думала, що буде мені компанія гратися. Мені тоді десь років із 8 було. А вона витягує з-під шафи дерев'яну дощечку з вирізом, до якої прибита ще одна. Показує, що однією ногою потрібно притиснути "мальчіка" до полу, а задник калоші засунути у виріз. Смик - і зняла калошу. Потім з іншої ноги.

- Галоші ше до войни надягали на валянки, кірзові чоботи, черевики, - розповідає 72-річна Феодосія ПЕТРИШИНА із села Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині. - Тоді вони були мілкі, лиш пальці закривали. Підеш кудись у болото, прийдеш із мокрими ногами - невдобно. Їх носили й на босу ногу - не було в шо взутися, ходили босі, як пси.

Дівчата в калошах ходили на танці.

- Як побачать, шо в когось є галоші, то вже кажуть: "О, бачила, бачила? Вже купила, багачка". Бідне за шо купить? Це вже ти в почоті, як галоші купила.

Наприкінці 1950-х у селі з'явилися глибокі калоші.

- Вони були по кісточки, а передок був випуклий, як бурулька, - згадує 85-річна Марія Кулик із того ж села. - Ходили купляти в район до магазина. А валянки шив чоловік у сусідньому селі Тростянчик. То це закажеш у нього валянки, а потом ідеш підбирати до них галоші. Потом вже появились і в сільській кооперації.

- У нашому селі перші калоші з'явилися у війну, - згадує 70-річна Надія ГОРОБЕЦЬ із села Циблі Переяслав-Хмельницького району на Київщині. - Вони були саморобні. Клеїли з камер воєнних машин, бо треба в чомусь ходити. Клеєні калоші називали чунями. Резину тоді дістати було непросто. То люди порвані камери обмінювали в солдат на хліб, горілку, що дома було. У нас на все село один дядько, який вмів клеїти калоші. Пам'ятаю, клей - саморобний, його якось варили. А з чого, не знаю. Ми з братом однесли камеру, то той дядько наклеїв нам три парі калош. Усередину напихали солому - такі устілки. Калоші були глибокі, вище щиколоток. Носили їх на босу ногу. Крепкі були, довго в них виходжували, хіба що проколеш чи прорубаєш. На зиму у воєнні роки із суконних свит шили валянки, а зверху надівали ці чуні.

Заводські калоші могли купити лише заможні, каже 71-річна черкаска Дуня ДОНЕЦЬ, яка народилася в селі Макіївка Смілянського району:

- Мілкі носили не лише замість туфлів, а й зверху на хромові чоботи. Глибокі калоші надівали на валянки. І це хто ходив у калошах, був великий хазяїн. Бувало, як прийдуть на вечорниці парубки й дівчата, та в калошах із чоботами. А ми, босонога малишня, тільки й дивимося на ті калоші, як виблискують.

Жили бідно, без батька. Нас у матері росло четверо. Я була найменша. Мені тоді було років 5 чи 6. На всіх - одна пара калош. І то на материних валянках. Узували з сестрами по черзі. Було таке ще: хто раніше з дітей встав, тому й дісталися.

Узимку мати встає топити, і я підхоплююся. Доки сестри сплять, украду калоші й до сусідів Куценків. Там був Борис таких годів, як я. І йдемо їздити на калошах із крутого бугра. Якісь там куфайки зверху накинемо. Сідаємо голою задницею на калоші й летимо по снігу аж туди, у берег. А тоді калоші в руки й босяка наверх. Ото разів із десять з'їдемо й додому. А потом прийду в хату, а мене налуплять. Особенно, якщо катаюся довго. Бо ж і мати, і дівчата сидять удома, не можуть вийти.

×