В'ячеслав Будзиновський пропонував розділити Галичину на дві частини – польську й українську
"Войовниче українство" – такий заголовок публікує на першій шпальті краківський часопис Nowosci Illustrowane від 13 липня 1912 року. Під ним – ілюстрація: солідно одягнутий чоловік з акуратними вусами і в пенсне розлігся на столі. Ногою перекинув чорнильницю, руками намагається зіжмакати якісь папери. За цим спостерігають інші чоловіки: хтось обурено, хтось – з усмішкою.
Заголовок і малюнок стосуються інциденту, що відбувся у Райхсраті – законодавчому органі Цислейтанії, північно-західної частини Австро-Угорської імперії. До її складу входило Королівство Галичини й Володимирії – займало територію сучасної Південно-Східної Польщі, Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Край населяли переважно українці й поляки. Напружені стосунки між ними часто переносилися в приміщення парламенту в столиці імперії Відні.
Ініціатором сутички був український посол – так називали депутатів – В'ячеслав Будзиновський, той самий вусань у пенсне. Для польських журналістів випадок стає нагодою покпинити із сусідів.
"Як відомо, українці давно здобули рекорд із влаштування скандалів і авантюр, – коментують Nowosci Illustrowane. – Цей сольний виступ пана Будзиновського був найбільш сенсаційним фіналом парляментської сесії. Він створив належний ефект серед представників усіх партій. Ті мали нагоду переконатися на власні очі, як виглядає українська культура насправді, і захоплено споглядати демонстрацію войовничого українства на столі президії у Відні".
Широкий загал дізнався про Ваця – так називали Будзиновського друзі – восени 1895 року. Тоді свою кандидатуру до Райхсрату висунув письменник Іван Франко. Під час агітаційного віче в Мостиськах нагрянула поліція. Будзиновський був головою того зібрання. Він заявив жандармам, що не припинить виступів, доки ті не покажуть йому письмового доручення.
"Доктор Будзиновський, коли жандарм заговорив до нього польською мовою, відповів мадярськими словами: Nemtudom ("Не розумію". – Країна), – переповідає Франко у статті для віденського часопису Die Zeit. – Ці слова він повторив кілька разів, щоразу сердитіше, доки жандарм не перестав говорити до нього польською. По довгих переговорах один жандарм віддалився. За півгодини повернувся в супроводі повітового комісара. Серед голосних окриків протесту зібрання закрили, а Будзиновського арештували й відвели до староства. Після чотиригодинного допиту його випустили на волю".
Франко ті вибори програв через махінації конкурента-поляка.
Навесні 1907 року до парламенту потрапляє сам В'ячеслав Будзиновський. Його виборчий округ охоплює південно-західну частину сучасної Тернопільської області, найбільші міста – Бучач і Підгайці. Кандидат обіцяє зменшити податки й добитися дозволу для селян викуповувати панські землі. Також хоче розділити Галичину на дві частини – польську й українську, аби припинити сутички між народами. За нього голосують дві третини виборців.
На Галичині та Буковині українці здобувають 30 мандатів. Уже на першому засіданні 17 червня під час виступу польського посла починають співати "Ще не вмерла Україна". Потім виконують Франкове "Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить". Обурені поляки залишають залу.
У суботу 14 грудня 1907 року у Львівському університеті відбуваються сутички між польськими й українськими студентами. Поліція арештовує лише українців. Увечері звістка про це доходить до Відня. У парламенті саме закінчується засідання.
– Де міністр просвіти? – кричить обурений Будзиновський. – Де той польський пес? Ми маємо з ним рахунок! У Львові мордують наших студентів! Міністри ошукали нас!
Розгляд питання переносять на понеділок. Проте в призначений час президент парламенту відмовляє українським послам у виступі. Зчиняється бійка, в якій беруть участь близько сотні осіб. Хорватському послу Іванові Бенковичу розбивають голову.
12 квітня 1908-го у Львові студент-українець Мирослав Січинський убиває імператорського намісника поляка Анджея Потоцького. Вацьо виголошує промову:
– Поляки систематично працюють над тим, щоб довести український народ до революції. Вся вина лежить у Відні, а саме у габсбурзькому орлі (на гербі імперії зображений двоголовий орел. – Країна), якому треба обірвати кігті. Український народ або здобуде волю, або впаде у пропасть. Одначе коли впаде у пропасть, то потягне своїх гнобителів за собою.
"Будзиновський із лави віденського парляменту подав дивовижно простий спосіб вирішення польсько-українських стосунків, – пише варшавський часопис Swiat навесні 1908 року. – Він дав вибір: або вішати поляків "на сухій вербі", або, якщо хто хоче, поприв'язувати їм до шиї каміння і втопити в річці Сян. На звістку про вбивство намісника Потоцького він дав вияв своїм патріотичним почуттям гучною телеграмою, зміст якої короткий і промовистий: Vivat sequens! ("Слава переслідуваним!". – Країна). Будзиновський є досконалим представником крайнього націоналістичного крила українців, яке знаходить щораз більше прихильників серед молоді".
Влітку 1911-го В'ячеслава Будзиновського вдруге обирають послом до Райхсрату. Через рік він влаштовує один із найгучніших скандалів у політичній кар'єрі.
У парламенті розглядають проект будівництва мережі водних каналів. Один із них повинен з'єднати найбільші річки Галичини – Віслу й Дністер. Українські посли виступають проти. Вважають, що будівництво спричинить необґрунтовані фінансові витрати й повені.
В'ячеслав Будзиновський входить до комісії водних шляхів.
– Галицький канал поляки побудують хіба по трупах українців, – заявляє він на засіданні 3 липня 1912 року.
Далі зачитує петицію невідомого товариства. Його члени начебто просять узимку їздити по каналах на санях, а влітку – кататися автомобілями. Так посол натякає, що новий водний шлях постійно то замерзатиме, то засихатиме, а отже, буде непридатний для використання.
Засідання переносять. Наступного дня Будзиновський просить припинити обговорення, оскільки приміщення затісне. Рве протокол. Його підтримують хорватські посли, які теж проти каналів на своїх територіях.
– На наступне засідання прийдемо з револьверами! – погрожує посол Шустерсич.
– Де маємо сидіти? – додає Будзиновський. – Для 52 членів комісії всього 20 крісел. Так не може бути! Ми тут подушимося. На кожного припадає ледве один метр воздуха, до того ще повно диму з тютюну. Мушу собі вибороти бодай місце на столі.
Залазить на стіл президії, перекидає ногами чорнильницю та рве на клапті решту документів.
Повідомлення про українця, який влаштував скандал на засіданні комісії парламенту, розходиться європейською пресою. Будівництво водних каналів на Галичині так і не починають.
1918 року Австро-Угорська імперія припиняє існувати. Будзиновський оселяється у Львові, зосереджується на літературній роботі. У газеті "Новий час" починає публікувати мемуари "Історія національної думки на тлі моїх споминів". Описати свою роботу в Райхсраті не встигає.
33 історичні повісті написав В'ячеслав Будзиновський. Найвідоміші: "Під одну булаву", "Пластун", "Осавул Підкова", "Кров за кров". Зазвичай брав сюжети пригодницьких творів західних авторів – Фенімора Купера чи Фрідріха Герштекера – і накладав їх на українське історичне тло."Виховне значення повістей В'ячеслава Будзиновського безсумнівне, – вважав літературний критик Михайло Рудницький (1889–1975). – Якби ми мали бодай півсотні таких Будзиновських, то не треба було б заохочувати до книжки ні молоді, ні народної маси. Книжка була б приємністю, за якою кожен шукає сам". Також писав економічні дослідження й гуморески
Планував замах на спадкоємця трону
Перший "протестний акт" В'ячеслав Будзиновський влаштовує у 18 років. Із кількома товаришами по гімназії у Львові обмальовує білою фарбою металевий герб імперії – чорного двоголового орла – над входом до навчального закладу. На ранок директор наказує зняти попсований символ. Розслідування не проводять.
Юний Будзиновський часто свариться з батьком, який працює вчителем. Той вважає, що Австро-Угорщина конче повинна бути монархією – інакше держава ослабне, а Галичину загарбає Росія. Під час однієї із суперечок хлопець називає імператора Франца Йосифа І каналією. Батько ледь не кидає в нього гасовою лампою.
Улітку наступного року до Львова приїздить кронпринц Рудольф – єдиний син імператора. Будзиновського обурює показова підготовка до візиту. Він виготовляє на гектографі викривальні листівки. На кожній ставить печатку неіснуючого "Революційного комітету" – її майструє знайомий каменяр із Личаківського цвинтаря. Звертається до мешканців конкретних вулиць: "Магістрат гей би не знав, що на Бальоновій діється. У днину вози ломлять колеса, вночі люди ломлять ноги. Замість засипати дебрі й вибрукувати вулицю, магістрат стріляє нашими податками цісарській собаці під хвіст".
Хлопець планує замах на спадкоємця трону. Правда, фіктивний. Його мета – створити враження, начебто в місті діє група змовників.
"Я вставив у скринечку фляшку з грубого шкла й налляв туди цементу, обліпивши ним фляшку, – описує. – До фляшки хотів насипати стрільного пороху і в шийку всунути льонт. Льонт я зробив сам, намочивши бавовняний кніт у розчині плюмбум нітрікум. На вулиці Замарстинівській, в місці, куди ніхто не приходив, була купа каміння, звезеного на вишутрування. Там я хотів вночі запорпати мою бомбу і, запаливши папіроскою льонт, відійти. Експльозія була би розкинула шутер, не скалічивши нікого, бо це місце всігди було пусте. Гук заалярмував би мешканців недалеких домів і поліцію. Ніхто не сумнівався би, що в роботі був бомбовий атентат, що в купі каміння був скриток заговорників, та бомби несподівано заскоро вибухли і атентат ударемнили".
За кілька днів до приїзду кронпринца В'ячеслава запрошують у редакцію щоденного часопису Kurjer Lwowski. Там із ним спілкується Іван Франко.
– Те, що ви робите, не лишиться тайною вашого гуртка, – говорить письменник. – Як ця тайна замандрувала до нас, так може замандрувати й до поліції. Чи ви знаєте, чим це пахне? П'ятилітньою тяжкою в'язницею і втратою права кінчити школи. А чи ви знаєте, чого Рудольф приїздить до нас? Заноситься на війну з Росією. Рудольфа відсилають, щоби під претекстом відвідання Галичини укоськати український народ. Я в ту зміну вірю, бо Рудольф цілком не такий, як його батько.
Того ж вечора В'ячеслав спалює всі свої листівки в печі.
3 
1
Коментарі