"Дівчата якось довідалися, що пишу вірші. Не можу ж я кожній писати окремо!"

Олег Ольжич збирався одружитися з донькою американського мільйонера

"Хочу повідомити вас про одну обставину, що відноситься до мого особистого життя, – такого листа отримує провідник Організації українських націоналістів Євген Коновалець 9 березня 1937 року. – Я правдоподібно незабаром оженюся. Це може статися в найближчих тижнях або пізніше, в залежності від того, як складуться тут мої справи. Прошу в кожному разі мати на увазі, що це в ніякій мірі не міняє моїх плянів та зобов'язань".

Автор листа – археолог і поет Олег Кандиба, відомий за псевдонімом Олег Ольжич. Він очолює культурно-­освітню референтуру Проводу ОУН. Отримує стипендію на наукові дослідження у Римі. Організовує там українські вечори і вистави.

Кандиба планує створити сім'ю зі студенткою Американської школи передісторичних дослідів Етель Лессер. Вона – донька мільйонера. Більше року працювали разом в археологічній експедиції на Балканах. Потім вели майже щоденне листування.

 

Коновалець відписує: "Вашу заяву, що деякі події з вашого чисто приватного життя ніяк не будуть стояти на перешкоді вашій дальшій діяльності, приймаю до відома. Особисто заступив би я погляд, що краще було би ці ваші наміри проводити у життя вже після поїздки до Італії, після зорієнтування там на місці про ріжні можливості. Це одначе тільки моя порада".

Закохані подорожують по США. Чоловік дарує обраниці ляльку в українському вбранні. Але шлюб із Етель не складається. Олег Кандиба прагне більше часу віддавати діяльності в ОУН і бути ближче до України.

"Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м'якість поведінки, – так описує Олега Ольжича його подруга Марина Антонович. – Тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку іронію, але дбайливо завуальовану. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу і треба довго думати, доки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу. Не любив нічого буденного, трафаретного, стереотипного й тривіяльного. А позерства прямо не зносив. Не полюбляв краваток, ходив "по-словацькому" – комір сорочки поверх коміра піджака".

Наприкінці 1920-х обоє навчаються в Карловому університеті у Празі. Кандиба товаришує з багатьма студентками. Найбільше часу проводить із Мариною Антонович, сестрами Галиною й Ольгою Кушнір і Оксаною Косач-Шимановською – сестрою Лесі Українки.

Олег часто жартує над подругами. Коли треба провести додому – веде найзакинутішими місцями, парками або лісами. Розповідає страшні історії. Якось вів дівчат через ліс. Попросив товаришів інсценувати напад. Через великий переполох одні порозбігалися і поховалися, а інші стали відбиватися. Кілька чоловік отримали травми.

Якось приходить у гості до Марини Антонович.

– Мусите помогти мені вийти з халепи, – каже. – Дівчата якось довідалися, що я пишу вірші, то й вимагають від мене якоїсь присвяти. Не можу ж я кожній писати окремо вірша!

Протягує Марині клаптик паперу з поетичним текстом.

– Я написав одного для всіх. Ваше завдання – розмножити його, відповідно змінивши у кожному примірнику дівоче ім'я, і роздати їм. Кожну запевніть, що я написав тільки їй одній.

"Багато чула про нього і ніяк не могла уявити, яким чином звичайна, смертна людина могла б із ним говорити про звичайні, буденні речі, – пише Катерина Білецька. – Найперше було видно його сіро-зелені очі. Вони ввесь час випромінювали загадкове сяйво безмежної і беззастережної віри у вічну красу, що знаходиться у природі, а особливо в людині. Залежно від подій ці очі набирали різних світлотіней, які віддзеркалювали його почуття і настрої. Світилися завзятістю, жвавістю і самовпевненістю, не покидаючи своєї вродженої ласкавості й доброти. Бувало, в товаристві вони видавали із себе іскри веселої загадковості або жарту, часами насмішки або делікатного дрочення. Співаючи народні пісні, Ольжич дивився замріяно кудись далеко-далеко, а його очі губилися у невідомих нам місцях".

 

Вони почали спілкуватися 1940 року у Львові. Проте познайомилися значно раніше. Калина – так називають дівчину друзі – донька літературознавця Леоніда Білецького. Професор викладав у педагогічному інституті у Празі. Чув високі оцінки Кандиби і запросив його поспілкуватись до себе додому. Там Олег вперше побачив Катерину.

Новий 1943 рік зустрічають у спільних знайомих на околиці окупованого нацистами Львова.

– Хочу випити за вашу усмішку, – тихо каже їй Олег. Тремтячою рукою наповнює келих вином і надпиває. Кладе руку на голову дівчини і нахиляє її до келиха.

– За старовинним козацьким звичаєм, – пояснює.

"Я не могла набрати повітря, здавалося, що лечу шаленою скорістю, – згадує Катерина. – Скоро я пригубила до того місця, де пив Олег. Після цього, не спускаючи з мене очей, дуже помалу й дуже поважно, він допив решту. Був зворушений і скоро дихав. Стояв передо мною, ніби загородив дорогу, ніби це ще був не кінець. Я ніяк не могла уявити, що буде далі. Тому закликала всіх бігти на двір грати у сніжки".

Після випитого келиха Олег хотів поцілувати Катерину й так отримати згоду на шлюб. Але тепер вони біжать через вулицю на поле, тримаючись за руки. Падають у сніг за кущем. Хлопець наближається до щоки дівчини.

– Руки в мене змерзли! – вигукує вона.

Олег починає розтирати їх своїми руками і дихати. З кожним подихом нахиляється все нижче, доки не торкається їх губами.

"Щось сталося між нами, без мови, без слів. Щось було сказане таке велике, яке не вміщалося у всесвіт", – пише Катерина.

Щоб не наражати на небезпеку свою обраницю, весілля вирішують робити таємно. Беруть карту і перелік православних церков. Подобається назва села Яблінка Вижня біля Турки на Підкарпатті. Потягом їдуть до найближчої станції, знаходять сільського священика і домовляються про вінчання. Той розуміє, що молоді люди не хочуть розголосу. Уточнює тільки, чи є документи і чи не були раніше одружені.

У домовлений день – 1 серпня 1943 року – молоді приїжджають у село. З ними друзі-свідки Елеонора Грищак і Василь Починок. Вони клянуться тримати все в таємниці.

"Усе діялося так скоро, – ділиться враженнями Катерина. – Панотець Сіліна підійшов і з ласкою в очах подав руку. Льоня, плачучи, обцілувала нас обох. Навіть Василь усміхався, бажаючи нам щасливого життя. Ось ми вже в хаті, за столом. Паніматка приготувала обід. Весільні пісні, побажання, приповідки, сльози і знову пісні. Наше весілля було в родині людей, які нас бачили всього два рази, без батьків і приятелів".

Через п'ять місяців стає відомо, що Катерина чекає на дитину. Олег садить її на потяг до Праги.

– Стрінемося у Словаччині, – прощається.

Через півроку він потрапляє до рук гестапівців. Гине у концтаборі Заксенхаузен від побоїв на допитах.

 

"Коли Пушкін хотів приєднатися до декабристів, вони його не прийняли – щоб не ризикувати життям такої людини. А ось ми цього не зробили з Ольжичем", –

Володимир МАРТИНЕЦЬ (1899–1960), публіцист, про членство Олега Ольжича в Організації українських націоналістів

Син народився через півтора місяця після смерті батька

1907, 21 липня – Олег Кандиба народився у Житомирі. Батьки – поет Олександр Кандиба (Олесь) – і викладачка французької мови Віра. Згодом родина перебралася до Пущі-­Водиці під Києвом. Навчався у трудовій школі. 1919 року Олександр Олесь поїхав працювати аташе при консульстві Української Народної Республіки у Будапешті. Син і дружина залишились у Пущі-Водиці. Після встановлення радянської влади їм заборонили виїжджати за кордон. Дозвіл дали наприкінці 1922-го.

1929 – закінчив філософський факультет Карлового університету у Празі. Під час навчання відвідував лекції в Українському вільному університеті та Українському високому педагогічному інституті. 1930-го захистив дисертацію на звання доктора філософії на тему "Неолітична мальована кераміка Галичини".

1935 – у Львові видав поетичну збірку "Рінь". Раніше журнали друкували цикли віршів "Кремінь", "Камінь", "Бронза", "Залізо". Улас Самчук вважав: "На відміну від свого батька, у своїй поезії Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам'яним". Через п'ять років у Празі видав другу збірку – "Вежа".

1937 – очолив культурно-­освітню референтуру Проводу ОУН. Займався організацією видання української літератури, постановкою свят і вечорів. Редагував видання Проводу "Самостійна думка". У складі делегації ОУН відвідав США. Працював над організацією Українського наукового інституту в Америці. Після повернення долучився до створення Карпатської України. Брав участь у збройних сутичках з угорськими військами. Сидів у Тячівській в'язниці. Звільнений завдяки проханню угорських вчених.

1941 – поїхав до Києва. Взяв учать у формуванні Української національної ради, налагоджував підпільну мережу ОУН під проводом Андрія Мельника – опонентів Степана Бандери. Після початку репресій з боку німецької адміністрації займався евакуацією членів організації з Києва. Не зміг переконати виїхати подружжя Михайла й Олени Теліг – їх розстріляли у Бабиному Яру. Звинувачував себе у їхній смерті. У травні 1942-го став головою Проводу ОУН на українських землях. Після арешту Мельника у січні 1944 року очолив організацію.

1944, 10 червня – помер в окремому блоці для особливо важливих в'язнів на території концтабору Заксенгаузен, Німеччина. Через місяць не стало його батька. За 1,5 місяця дружина Катерина народила сина. Назвала Олегом, записала його на своє дівоче прізвище – Білецький. Протягом п'яти років жили в таборах для переміщених осіб у Німеччині, а потім виїхали в Канаду. Син був ученим-фізиком. Його не стало 2012-го. В Оттаві живуть діти Андрій та Ярина.

Читав лекції у Гарварді

"Коли ж нарешті ти перебореш свою безволість і рабство разума перед найдрібнішим бажанням? – дорікає Олександр Кандиба – поет Олександр Олесь – у листі до сина Олега 1926-го. – Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам зробив? Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою. Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і ти – птах! Хоч по суті – безкрила курка. Бо крила має тільки той, хто має сильну волю: твердо, непохитно, незломно йти вперед до наміченої мети. Твій шлях – шлях п'яниці, коли останній вертається додому".

Кандиба-молодший слухає лекції у трьох вищих навчальних закладах Праги. Засновує гурток перекладачів. Найбільше зосереджується на вивченні давньої історії та археології. Через чотири роки захищає докторську дисертацію з археології. Цікавиться літературою й політикою. Його оповідання "Рудько" батько видає окремою книжечкою і дарує на день народження. Олег стає членом Організації українських націоналістів.

"Археологія – найменш улюб­лена моя "муза", – оповідає батькові. – Коли я віддав їй найкращі почуття, то тільки тому, що знав її вірність. Ця не зрадить. За кожний вчинок уваги до неї вона відплатить рівною ціною і стабілізованою валютою – золотими франками. I в старості вона мене не покине, як кидають інші музи. Я з нею плече об плече буду боротися до смерті".

За порадою львівського археолога Ярослава Пастернака здійснює експедицію Борщівським та Заліщицьким повітами – тепер Тернопільська область. Кошти на дослідження виділяє Наукове товариство Тараса Шевченка. Перед цим Олег пише батькові: "Охоче покопаюся з рік у вогкій землі, послухаю жайворонків і перепелів у житах. Спочину в атмосфері побуту своїх мальованих предків".

Здійснює пробні розкопи на 15 поселеннях трипільської культури. Досліджує печеру Вертеба біля села Більче-Золоте. ­Знаходить неушкоджений зал із 2,5-мет­ровим шаром землі. За залишками кераміки робить висновок, що це місце обживали тричі. Оглядає багато людських кісток. Вважає, вони загинули в результаті якогось катаклізму. Аби скласти всі знахідки, купує великі ящики з фанери. Відправляє їх до Львова, підписавши "Обережно, скло".

Береться досліджувати поселення Шипинці на Буковині. Пише про нього статті до провідних фахових журналів Європи. Пізніше видає монографію німецькою мовою. У Празі знайомиться з доктором Владіміром Фюксом із Гарварда. Їде з ним на розкопки в Югославію.

"Ми з Олегом займали одну з кімнат так званого Націо­нального дому, купленого на засоби українців Америки для потреб ОУН, – згадує письменник Улас Самчук про життя у Празі. – Багато грошей ішло на харчування. Їсти ходили переважно до невеличкої їдальні "Січова молочарня". Нею заправляла спочатку ділова паніматка Михалевич, а згодом перейняв автор "Холодного Яру" Юрій Горліс-Горський. У нього можна було дістати не лише молоко, а й справжню козацьку запіканку з породи Запри-дух".

1937 року Олег Кандиба отримує стипендію Міжуніверситетського інституту в Римі. Відвідує Гарвард і читає там лекції з археології. Та вже через два роки припиняє наукову і викладацьку діяльність. Зосереджується на роботі в ОУН.

×