"Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей, для того щоб проникнути в українські загони"

Петлюра пропонував, щоб військових навчали лише українською мовою

"… Центральна Рада та її Генеральний секретаріат взивають усіх українців до оборони рідного краю. Кожен українець повинен пам'ятати, що де б він не був, на який би фронт його не посилали, скрізь він боронить Україну та її свободи. Негайно скличте військову раду і виясніть страшну небезпеку, яка нам усім грозить. Коли уважатимете можливим сформувати ударні батальйони, то назвати їх "батальйонами рятунку України". Українці повинні показати, що вони розуміють всю небезпеку і що вони є опорою України й революції", – писав у телеграмі до штабів армії й округ військовий та політичний діяч Симон Петлюра 25 липня 1917 року.

З початком Першої світової війни Симон Петлюра вступив на службу до Всеросійського союзу земств, де переважну більшість становили українці. Він допомагав у постачанні армії. Доводилося багато спілкуватись із солдатами та перейматися їхніми настроями. Завдяки його сприянню створили українські військові ради. Авторитет Симона Петлюри серед солдатів швидко зростав.

 

За ініціативи адвоката Миколи Міхновського 16 березня 1917-го створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка". Головне завдання – згуртувати воїнів для здобуття "повної волі України". Перший український військовий з'їзд розпочався 5 травня 1917 року в Києві, у приміщенні Педагогічного музею. Понад 900 делегатів з'їхалися з усіх фронтів. На з'їзді відбулася суперечка щодо вибору голови. Представники військових організацій пропонували кандидатуру Миколи Міхновського, а прибічники соціалістичного напряму – Симона Петлюри. Після тривалих дебатів дійшли компромісу: обрати президію, члени якої мають по черзі вести засідання. Від фронту обрали Симона Петлюру, від тилу – Миколу Міхновського, від Центральної Ради – Володимира Винниченка, від Балтійського флоту – Семена Письменного. Почесним головою з'їзду призначили Михайла Грушевського.

Завдяки своїм виступам на з'їзді Симон Васильович поступово здобув популярність серед делегатів. Він виступив із доповідями "Про національні війська" та "Про просвітню справу". Пропонував, щоб військових навчали лише українською мовою, а також – щоб для гуртків і товариств передплачували газети, журнали, книжки й агітаційні брошури.

Петлюра виступив із запальною промовою з приводу провокації начальника київської міліції Лепарського щодо начебто намірів з'їзду захопити державні установи: "Тільки ми стоїмо на сторожі революції на Україні. Ми стоїмо тут і боремося з контрреволюційною "демократією", з панами Лепарськими. А коли ворожа нам демократія заявляє, що ми розпорошуємо революційні сили, то ми зі свого боку мусимо заявити, що, навпаки, ми революцію на Україні спасаємо, бо тільки на наші зорганізовані сили може опертися, яка б там не була, демократія".

На з'їзді домінувала ідея соціалістичних партій, прихильники якої переважали в Центральній Раді. Вони категорично заперечували необхідність створення власних силових структур, а також не бажали серйозно порушувати питання організації національних збройних сил. Володимир Винниченко переконував: "Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не буде". А Михайло Грушевський відстоював думку, що це не революційний шлях розвитку суспільства, який супроводжується насильством, кровопролиттям та руїною і є антигуманним. Натомість мирний шлях, на їхню думку, мав би бути провідним фактором в історичному розвитку України.

Такі тези не були популярні серед вояків. Зокрема Симон Петлюра у промові виголошував: "… Вирвати українських вояків із рук російського командування й скупчити їх на одному фронті". Делегати від Центральної Ради змушені були піти назустріч і підтримати ідею українізації армії. Відтоді почали активно створювати військові ради, комітети, відбуваються військові з'їзди.

Перший військовий з'їзд поклав край нерішучості Центральної Ради у стосунках із Тимчасовим урядом. На з'їзді ухвалили рішення: вимагати від Тимчасового уряду та ради робітничих і солдатських депутатів негайного оголошення особливим актом національно-територіальної автономії України.

Для підтримки вимог Центральної Ради на 4 червня призначили другий військовий з'їзд. На ньому планували виробити стратегію українізації армії. Коли про це дізнався тодішній військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський, телеграмою до всіх частин армії заборонив проведення з'їзду під загрозою кари військово-польового суду. У відповідь Симон Петлюра надіслав телеграму командувачам фронтів і воєнних округів. Він застерігав, що "заборона з'їзду викличе неминучу реакцію і посіє в масах недовір'я до верховної команди та понизить бойовий дух українців, котрих в армії третина… Заборону з'їзду можуть використати сьогодні в цілях зовсім небажаних і небезпечних для бойової здатності на фронті і порядку в тилу… Український Генеральний Комітет рішуче підтримує своє жадання дозволу на з'їзд і жде негайної відповіді".

Попри заборону з'їзд відбувся 5 червня. На ньому активно лунала думка про повний розрив із Росією. Делегати з Одеси у промовах говорили: "А що нам твоя автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москалів? Ми не жебраки, а козацькі сини, і хочемо бути господарями такими, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності".

Обурені шовіністичною поведінкою російського уряду делегати були готові вийти на вулицю, щоб разом з українізованими частинами встановити контроль над Києвом. Побоюючись таких дій, на трибуні з'явився Симон Васильович. "Силою слова свого, духа свого він спинив розбурхане море, влив його у спокійні береги й утримав з'їзд від виступу, який міг би привести до тимчасової ліквідації осередків українського національного руху і в кожному разі затримав би його на довгий час", – згадував полковник армії УНР Володимир Кедровський.

Вимоги військового з'їзду спонукали Центральну Раду виголосити свій І Універсал про автономію України та створення уряду – Генерального секретаріату. Його зачитав Володимир Винниченко останнього дня з'їзду 10 червня.

15 червня створили Генеральний секретаріат – найвищий виконавчий орган. Генеральним секретарем із військових справ обрали Симона Петлюру. Він намагався об'єднати навколо Українського генерального військового комітету фахівців із колишніх старшин російської армії й поділити між ними функції так, щоб комітет виконував роль вищої інстанції української армії. До нього ввійшли представники різних політичних течій, що означало формування Збройних сил України на загальнонаціональному рівні.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді до влади прийшли більшовики. Щоб перешкодити анархії, 7 листопада Центральна Рада проголосила ІІІ Універсал: "Віднині проголошена Українська Народна Республіка. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республіка стала федерацією вільних народів".

На відміну від інших лідерів, Петлюра розумів, що російські політичні течії є противниками самостійної України. Він усвідомлював значення армії не лише як фактора військових дій, а й важливого чинника в політичному процесі. 7 листопада Симон Васильович віддав наказ про створення Українського фронту, але військове керівництво всіляко гальмувало його виконання. Наступного дня видав наказ – звернення до частин, у якому повідомляв: "Внаслідок останніх подій вся влада на Україні перейшла до Центральної Ради, української народної, та її Генерального секретаріату – органу українського селянства, вояцтва й робітництва. Вище військове командування призначається тепер нею з людей, які відповідали б народним бажанням і могли б бути захисниками народних інтересів. У зв'язку з цим усі несанкціоновані призначення чи усунення з посад в армії будуть вважатися анархічні і як такі, що порушують інтереси Української Народної Республіки, належним чином припинятися".

Генеральний секретаріат із військових справ намагався вжити заходів для переведення українізованих частин, що перебували за межами України, на батьківщину. 18 листопада Петлюра наказав військовим частинам, які перебували за кордоном, підпорядковуватися міським українським військовим радам, а в Петрограді – Українському Петроградському військовому штабові.

Загострення стосунків між Центральною Радою та російською більшовицькою Радою народних комісарів було реальною загрозою вторгнення більшовицьких частин в Україну. Приводом для вторгнення стала заборона пропуску 24 листопада через Україну на Дон російських військ для придушення Донської козацької республіки. Наступного дня Володимир Ленін проголосив Центральну Раду буржуазною та видав директиву вирушати військам із Москви до Харкова й на Донбас "на допомогу робітникам і селянам України".

На території України розташовувалися 24 армійські і два кавалерійські корпуси, лише в п'ятьох було проведено часткову чи повну українізацію. У військах більшовики вели активну антиукраїнську агітацію. "Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх, аби не брали участі у боях, або приєдналися до більшовиків", – писав історик Орест Субтельний.

Більшовики йшли на Київ. 2 грудня частини 19-ї дивізії 12-го армійського корпусу почали бої з військами Центральної Ради в районі Кам'янця-Подільського. Микола Криленко, який керував більшовицькими військами, наказав генералу Павлові Скоропадському виступити з Першим українським корпусом на фронт, проте отримав відмову. Скоропадський перейшов на бік Центральної Ради й за наказом Петлюри зі своїм корпусом перекрив залізничний шлях на Київ на лініях Жмеринка – Козятин, Шепетівка – Козятин, Христинівка – Вапнярка, розпочав роззброєння 2-го гвардійського корпусу. До Козятина пробивалося військо Євгенії Бош, яке також було роззброєне.

3 грудня Петлюра наказав Скоропадському провести операцію зі знешкодження Південно-Західного фронту в Бердичеві. Це зірвало плани більшовиків, і вони були змушені припинити активний наступ. Володимир Винниченко назвав Петлюру головним винуватцем конфлікту з Радою народних комісарів у Росії та звинуватив його в перевищенні повноважень. На знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови секретаріату 18 грудня 1917 року Петлюра подав у відставку.

Став головним суперником Павла Скоропадського

1879, 10 (22) травня – в родині міщанина Василя Павловича Петлюри в передмісті Полтави народився син Симон. Був третім сином у родині, мав трьох братів і п'ятьох сестер, ще троє померли в дитинстві.

1901 – був виключений із Полтавської духовної академії за участь у виступі семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства. Займався журналістикою. Першу статтю надруковано у львівському "Літературно-науковому віснику".

1906 – переїхав до Санкт-Петербурга редагувати щомісячник "Вільна Україна". Після шести випусків видання припинилося. Влітку того ж року Симон повернувся до Києва. З липня працював секретарем київської щоденної газети "Рада".

1910 – одружився з освітянкою Ольгою Більською. Спочатку подружжя переїхало до Санкт-Петербурга, потім – до Москви. Симон і Ольга брали активну участь у житті української діаспори, постійно влаштовували концерти та літературні вечори. За рік у них народилася донька Леся.

1916 – добровільно вступив на службу до Всеросійського союзу земств. Перебував на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського земського з'їзду. Переїхав із сім'єю до Мінська, де перебував штаб Західного фронту.

1917, 21 травня – обраний головою Українського генерального військового комітету. 15 червня Петлюру обрали на посаду Генерального секретаря з військових справ. Він намагався українізувати армію. Під час революційних подій Петлюра придушив спроби більшовицьких переворотів у Києві в листопаді-грудні 1917-го та січні 1918 року.

1918, 29 квітня – обіймав посаду голови Всесоюзного земства в уряді. Став головним суперником Павла Скоропадського та вів активну діяльність у підпіллі для повалення Гетьманату. 14 грудня відбувся державний переворот. Петлюра взяв активну участь у перевороті, внаслідок якого до влади прийшла Директорія УНР.

1919, 11 лютого – став Головним отаманом та головою Директорії. Петлюра активно шукав союзників у боротьбі проти більшовиків. Після окупації України більшовиками змушений був виїхати за кордон.

1920, листопад – керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі.

1923 – виїхав у Австрію, згодом – в Угорщину, Швейцарію.

1924 – оселився в Парижі, де організував видання тижневика "Тризуб" і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного отамана УНР.

1926, 25 травня – був убитий єврейським поетом Самуїлом Шварцбардом, більшовицьким агентом. Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель о другій дня. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард випустив у нього сім куль. Тоді дочекався поліцію біля тіла.

×