"Якщо ти тут, то точно не сцикло" - щоденник бойового медика

9

Фото: Анастасія Прокаєва

Повномасштабна війна триває вже півтора роки. Кожного дня хтось працює в окопі, отримує уламки в тіло та контузії. Їх витягують наші медики. У війни немає вихідних. Немає погоди, за якої залишаєшся вдома, бо спекотно. До місця роботи не довезе метро. Немає слова "я не поїду". Але є значно більше.

У тексті зібрані кілька днів роботи та відпочинку. Загалом ротація тривала два тижні. Ми працювали на півночі Донеччини.

Кілька днів з моєї роботи як бойового медика "Госпітальєрів" – у цьому щоденнику.

ТОЧКА ЧЕРГУВАННЯ

Дороги Донбасу – це одна з найбільш улюблених тем військових. Визначна пам'ятка, головна прикраса і розвага. Є місця, де дороги покраще і навіть гарно зроблені. На деяких ділянках щось ремонтують – те, що розбите важкою технікою. Але ближче до фронту і лісу – самісінькі атракціони. Їдемо повз військові машини, час від часу – трапляються цивільні на велосипедах. Хтось тут досі продовжує жити.

Звістку про поранених треба чекати на точці у лісі. Там чергують кілька бригад. Ми – разом з ними. В одному з бліндажів відпочивають військові, частина яких працює трохи далі, ближче до фронту. Навколо – високі сосни і пісок. Спекотне літо – сонце нагріває все навколо. Прохолоди, попри те що ти "на природі", тут не відчуваєш. Десь трохи далі працює артилерія.

– Фосфор – це ніби красиві салюти, що зависли у часі, – розповідає "Стікс". Вона – медик-доброволець. – І ми такі: "Це не зажигательние". Нічого хорошого, корочє.

Дівчина згадує про те, що довелося вже винести на цій війні. Обстріли, поранені, евакуації. І ось знову – літо, Донбас, війна.

Йдемо перевірити бліндаж та окопи, які у разі чого стануть нашим прихистком. Два ліжка, саморобна поличка-стіл, поличка-кухня – там кава, чай, тушонка. Над виходом з бліндажа хтось залишив напис: "Мамо, я більше не Будда". Над "столиком" – хтось у разі якщо не побачимося, маркером бажає доброго ранку, дня чи вечора.

 

Всюди – пісок. Бігають миші. Все це нагадує Арракіс – вигадану пустельну планету з франшизи "Дюна" письменника Френка Герберта. У книзі головний персонаж Пол отримав "позивний" Муад'Діб. У перекладі з місцевої мови планети - це значить пустельна миша, що навчилася жити у жорстоких умовах місцевості. Всі хто тут працює – це ті самі миші. І самі миші – теж ті самі. Водій кейсу (автомобіль евакуації, який працює на нулі. – Gazeta.ua) "Тім" якось згодом розповів, що спостерігав сцену як одна з таких мишей повзе по даху їхнього бліндажа. Вибух. Миша падає і біжить далі по землі. Життя – така штука, що знайде вихід всюди.

ДЛЯ ЩАСТЯ ТУТ ТРЕБА НЕ ТАК БАГАТО

У нас виклик. Їдемо забирати пораненого на іншу точку, де нам його передадуть. Поки машина їде, набираємо препарати у шприці. Одягаю рукавички. Чоловік, 30 років, має поранення обох стоп. У дорозі робимо все, що треба – ставимо венозний катетер, даємо препарати, міряємо тиск і сатурацію, перевіряємо, чи немає відкритої кровотечі. Машину трясе, разом з тими, хто всередині. Йому доведеться потерпіти незручності транспортування. Але він це і так знає.

Після того, як віддаємо його на стабік, – знову у ліс. Там все ще ті ж сосни і ті ж миші. Один з військових готує смажену картоплю з яєчнею. Відмовитися варіанту немає. За обідом говоримо про життя. Хлопець не має батьків, нещодавно був вдома і йому там некомфортно. Каже, що тут цікавіше.

Жирна смажена їжа на спеці дає свій результат – коли обливання водою не спрацьовує, приймаю рішення випити "Атоксіл". Гидотна штука, але шлунку стає краще майже одразу.

Гучний різкий звук зовсім поруч, ніби щось шурхотить. Три таких підряд. Падаю на землю. Це - наші виходи "Граду". Мозок це розуміє. А тілу – страшно. Тіло хоче ближче до поверхні, до піску.

Після чергування їдемо до місця, яке стало домом на найближчі тижні. Дорога назад вже заколисує. У машині вже трохи відпочиваєш, бо зрештою віддаляєшся від небезпеки та гучних звуків. Там – вечеря і гарячий душ. А це вже неабияка радість. Дійсно, для щастя тут треба не так багато.

– Феєрверки сьогодні. Свято якесь?, – жартівливо питаю колегу Микиту про вибухи трохи далі у лісі.

– День п*дора, – жартує хлопець. – А так не буває, щоб празнік і без дискотеки.

– Так це ж кожен день тут, – продовжую.

– Ось кожен день тут і "дискотека", – каже Микита.

 

Так і є. "Дискотека" кожного дня. Щоденний "фестиваль". Шкода лише, що такою ціною. Залишається лише поїсти і спати. Виходи "Градів" – хороша колискова, коли знаєш, що поруч цих звуків поки що не буде. І тобі не доведеться їсти пісок, коли падаєш, – він, зрештою, не смачний.

ПОГАНІ ДОРОГИ

Зранку перед виїздом встигаєш перехопити бутерброд. Знову та ж дорога, знову той же бліндаж. Хлопці, що тут живуть, заварюють повну чашку кави. Вона страшенно несмачна і гаряча. Всюди літають оси – перед нашим приїздом у них забрали печиво і тепер вони трохи злі. Вихід нашої арти. Я вже не розливаю каву на себе в цей час, але все одно хочеться опуститися нижче. Кожен наш вихід – можливий вихід з іншого боку.

– Доброго ранку, – каже на цей звук один з військових.

Говоримо про те, що страх тут – це нормально.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Боєць плаче годину: "Пацанов жалко" – як медики рятують поранених на одній з найгарячіших ділянок фронту

– Краще не звикати до вибухів, – каже боєць. – Бо почнеш думати, що з цього близько, що ні. А це небезпечно. Тут нещодавно від прильоту недалеко загинула людина. Тому краще падати на землю.

Але і вдома немає спокою, розповідають хлопці. Точніше там спокійно, не чутно вибухів, через що чекаєш небезпеки.

 

– Ти думаєш зараз, що ось повернешся, будуть тобі чисті простині. Жодних спальників, – розповідає інший військовий. – А потім ти за дві години сну підриваєшся з ліжка. Не розумієш, де ти. Йдеш курити. І знову лягаєш.

Ніколи не хочеш, щоб поради про реакцію на виходи і приходи стали у нагоді. Поки сидимо недалеко від машини, повітря розрізає дзвінкий металевий свист. Його завжди відрізниш від інших. Прильот – за сотню метрів від нас. Але всі встигають у бліндаж.

Сидимо в бліндажі, поки працює ворожа артилерія. На "вогник" один раз залітає літак. Але працює далеко. Поки не можна виходити на поверхню – залишається лише спробувати поспати. Це добре, постійно наголошують всі, з ким доводиться спілкуватися. "Коли спимо – значить немає поранених".

Коли не вдається поспати через виходи і прильоти, сідаю грати в карти з собліндажниками. Граємо у "Дурака". Розмови та розваги трохи відволікають мозок від думок про небезпеку. Хоча повністю про неї неможливо забути.

Актор та співак з позивним "Опера", який зараз тут з нами, каже: "Страх – це просто реакція нервової системи. Ти вже тут. А якщо ти тут, то точно не сцикло. Просто мозку треба звикнути до звуків". Смішно, але з часом дійсно приходить "дивне знання розрізняти виходи гармат".

Чуєш чужі виходи, чуєш, де прильоти. Чуєш наші. Під вечір виповзає миша. Бігає по землі, роздивляється територію її великого будиночку – нашого бліндажу. Знову тікає кудись. Ще одна миша повзає по стелі – туди-сюди. Інші дві миші б'ються на імпровізований кухні. Досі літають оси. А під вечір – ще й комарі доєднуються. Усе навколо хоче тебе вкусити або вбити.

Їдемо назад. Мені незручно сидіти в машині. Перевіряю задню кишеню – там повно піску. В іншій теж. Це і правда "лінія відлучення, лінія болю. Лінія, що тягнеться весь час за тобою". Безкінечний Арракіс. Кейс, який чергує довше і спить на позиції, каже, що зранку прокидаєшся – а ти весь у піску. Від кожного вибуху падає на тебе.

По радіо ведуча розповідає щось про китайсько-російські відносини. У світі відбуваються якісь ще новини, про які оголошує радіо. "Стікс" переключає канал – хочеться просто слухати музику, а не чути міжнародні стурбованості. Повз нас, у той бік, звідки ми повертаємося, їде "Град".

"ВОЙНА ДЛЯ НИХ ЗАКОНЧИЛАСЬ"

– Приїхали на позицію, машина стала, – розповідає "Борода", який тільки повернувся з чергування. – Несли пораненого на ношах, як справжні медики, по окопах.

– Оце у вас розваги, звісно, – кажу йому.

– Не хочу я більше таких розваг. При моїх-то годах, – відповідає чоловік.

 

Ми відпочиваємо вже другий день. Наша черга – завтра. Уточнюю, коли наш кейс їде на позицію. Артем жартівливо питає, чи я хочу, щоб вони швидше поїхали ближче до фронту. Ні, Артеме, я хочу, щоб ти спокійно конструював літаки, щоб серпень проводив на яхті десь в морі далеко звідси. Хочу, щоб Таня лікувала тварин, збирала дітей до школи та думала, де повісити гамак на дачі. Щоб наш 19-річний Микита з "кейсу" навчався і робив купу дурниць, як всі ми свого часу. Щоб Настя не копала окоп біля будинку, щоб було спокійніше. І ще багато "щоб" – для кожного, кого доводиться тут зустрічати. А щоб ви їхали туди, де пару кілометрів до росіян – не хочу. Не хочу, щоб ці "пару кілометрів" пролягали на шляху до нашого дому.

Але є так, як є. І тому ви їдете туди, куди треба. І ми поїдемо туди, куди маємо. І всі, кому хоч трохи не наплювати, їдуть. Або збирають, плетуть, купують, шукають, везуть. Шкода лише, що нас таких знову стає менше. І справа не лише у фізичному перебуванні на цій землі.

– Война для них закончилась, а то, что ми тут єб*шим – им уже все равно, – каже "Князь", коли ми обговорюємо життя в тилу. Але додає, що всім рано чи пізно доведеться з нею знову зіткнутися. І ніхто нікуди від війни не втече.

– Бісить, що по телевізору показують нові шоу з танцями та кулінарні битви, – каже "Вет". Вона – з команди кейсу. – Це болюча тема. У людей проблеми іншого масштабу. Ти місяць на Лимані – тобі щодня привозять таких понівечених бійців, що дивитися важко. А в Київ приїжджаєш – там все нормально, все хорошо. Війна десь у сусідньому вимірі. Тобі людина годину розповідає, що в неї не так блищить собака. Раніше була пухнастіша. Ти пояснюєш, що все нормально. А її господар ще здав 150 аналізівв, які нікому не треба. Це для мене важко тепер. А скільки тут треба для щастя? Півтори години тиші.

×