"У музиці 2000-х можна помітити цікаві хвилі, які підіймались та спадали. В українську музику заходять нові жанри, теми, виконавці й зникає рокоцентричність. Вона починає існувати з ширшим спектром, йде в мейнстрим",- каже головний редактор львівського видання "Варіанти" Олександр Ковальчук.
До 30-річчя незалежності України пригадуємо найвизначніші альбоми кожного десятиліття. Говоримо про 2000-ні.
Це останній адекватний альбом гурту. Хіти, музика, атмосфера - все, що було в класичних "ВВ" – саме там. Концентровано, масштабно. В наступних цього вже немає, а гурт скотився в щось абсолютно неоргиінальне, в попсову стилістику. Про останні експерименти Олега Скрипки не хочу навіть і говорити. "Два кольори" - це вже треш. Звісно, з музичними колективами таке трапляється часто. Але що саме вплинуло на такі метаморфози музикантів – важко сказати. Те ж можна сказати про "Братів Гадюкіних". Два останні альбоми без Сергія Кузьмінського – те саме. А гурти могли просто зупинитись на класичних альбомах, жити довго і до посиніння з ними гастролювати. Для чого випустили нові – не знаю.
Тут уже питання навіть не у жанрі, а у якості виконання. Наразі своїми новими спробами "ВВ" не досягають класичного рівня, за якими їх впізнають. Звісно, можна сказати, що музиканти виписались, вигоріли, здулись. Та, сподіваюсь, що це проміжний процес й за рік-два вони видадуть, щось нове. Принаймні, хочеться на це сподіватись, бо Скрипка – це талант, а "ВВ" – серйозний колектив.
"Океан Ельзи", "Модель", 2001
Як на мене – узагалі їх найкращий альбом. Ідеальні треки, саунд, атмосфера, тексти та й кліпи. До цієї платівки гурт експериментував, але вершина їх творчості саме "Модель". Наступний - "Суперсиметрія", ще може бути. А от усі решта – відверта халтура. Славко Вакарчук зрозумів, чого хоче публіка, й клепає це конвеєром. Уже не цікаво слухати ні музику, ні тексти. Дуже довго і багато можна говорити про запозичення у нинішній творчості гурту, але варто лиш вказати на його ідеальне творіння. "Модель" - жива класика.
Тут же можна згадати про гурт "Гайдамаки" та його однойменний альбом того ж року. Звісно, вони не були першими у своєму стилі, бо тоді ми упускаємо традицію української готики в музиці у 1990-ті й такі потужні київські колективи як "Цукор – біла смерть" та "Баніта Байда".
Альбом "Гайдамаки" - класика, яка має бути на полицях українського музичного процесу. Але все решта, у що вилилась їх творчість – в нове шароварництво, паразитування на українській культурі. А Kozak System, які відділились від гурту у 2012-му – халтура з постійними запозиченнями в британського року гурту Motоrhead. Як на мене - це музика поганої якості, і шкода, що творчість "Гадамак" цим закінчилась.
Так, зараз ці два гурти мають публіку. Але варто зважати, що ми говоримо про музичний контекст, а вони працюють в патріотичному. Тому й їх музику слухають. Але якщо запитати про що вона– ніхто особливо нічого й не скаже. А це лиш якась "мімічність", на поверхні, яка не формує ні саму музику, ні стиль. Порівняв би їх з американським репером Lil Nas X, який в кліпах танцює на колінах Cатани. Cтилю він не формує, існує на поверхні.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Солодку Дарусю" читати боляче. Треба ставити позначку 18+. Згадуємо українську літературу 2000-х
Саме в цей період часу вибухнули чимало колективів, про які несправедливо забули. І про "Таліту Кум", зараз дуже мало згадують, якщо згадують узагалі
"Таліта Кум", "Іноземці", 2002 рік
Якісний поп-рок. В Україні взагалі негативно ставляться до цього жанру. Його згадка на залагал викликає якісь погані асоціації. Але альбом – ідеальний приклад жанру без негативних конотацій. Гарні тексти, музика, подача. Все, що було потрібно на той час у тому альбомі. Очевидно, що у своїй творчості музиканти орієнтувались на Захід.
Саме в цей період часу вибухнули чимало колективів, про які несправедливо забули. І про "Таліту Кум", зараз дуже мало згадують, якщо згадують узагалі. Та все ж гадаю, що їх продовжуватимуть слухати так само, як і "Королівських Зайців" зі Львова. Гурти мають свою публіку, й рано чи пізно можемо очікувати їх повернення. Якщо карантинні обмеження повністю знімуть, то можна розраховувати на те, що "Таліта Кум" та "Королівські зайці" зберуть на своїх концертах чимало відданих слухачів. На відміну від "СКАЙ", які працюють у тому ж жанрі, вони справді цікаві представники українського поп-року. Хоч, в принципі "СКАЙ" і поруч не варто ставити біля цих виконавців. Але чомусь про гурт знають більше людей, ніж про "Таліту Кум" та "Королівських Зайців".
Про такі речі варто книжки писати. Та в Україні з нон-фікшином про музику туго
5'nizza, "Пятница", 2003 рік
Альбом, який реально змінив багато в історії української музики. Можна сказати, що гурт продовжив музичну традицію Міхея з його альбомом 1999-го "Сука любовь". З нинішньої позиції війни з Росією, можна багато говорити про те, чому в альбомі багато пісень з російськомовними текстами. Але суміш хіп-хопу, соулу, фанку і всього, що Сергій Бабкін і Андрій Запорожець зміксували з дивовижними текстами – це було щось дивовижне, як для України, так і для усього пост-радянського простіру. Музиканти вдало поєднали афрокультуру з місцевим ритмами та сенсами.
Тоді та й сьогодні, всі наші колективи, орієнтувались на загальні рухи у світовому музичному процесі. Питання, полягало лиш в тому, як це поєднується в нашому контексті. Чи закордонні запозичення поєднаються з місцевою традицією, місцевими культурними кодами. Бо як не крути, є коди зрозумілі лише американцям, є коди зрозумілі лише українцім, а є такі, які зрозуміють лише жителі Радянського Союзу. І саме 5'nizza вдалось майстерно усе це переплести. І це стало феноменом.
Про такі речі варто книжки писати. Та в Україні з нон-фікшином про музику туго. Пам'ятаю, свого часу "Брати Гадюкіни" жалілись, що ніхто про них не може написати книжки. І це біда української музичної культури, бо ніде не фіксуються досягнення.
В якомусь сенсі гурт можна вважати предтечею Івана Дорна, якого зараз піарять з 10 річницею випуску треку "Не надо стеснятьса". Мовляв, він щось новаторське зробив. Але його коріння йде саме з альбому 5'nizza.
Zavoloka, Zavoloka I, 2004 рік
В нас серйозні проблеми з електронною музикою. А зокрема й про її присутність в музичному контексті журналістики. Альбом киянки Катерини Заволоки – неймовірний. Зараз, наскільки я розумію виконавиця живе в Німеччині, інколи приїздить в Україну. Коли були її останні концерти – не пам'ятаю. Хіба з того часу – у Львівській філармонії. А дарма. Її електроніка цікава, відчувається народний компонент. Поруч варто згадувати ОNUKA, але не на користь проєкту Наталії Жижченко. Вона на їх фоні – молодша сестра. Хоч останній альбом справді непоганий.
2004- ще й рік великого прориву для Руслани. Та важливе місце в українській музиці займає лише її дебютна платівка 1998-го "Мить весни. Дзвінкий вітер". У ньому справді є цікаві речі. А от альбом "Дикі танці" - треш. Приклад глухого кута в українській музиці. Перемога на "Євробаченні" зробила її впізнаваною, але сам конкурс немає нічого спільного ні з шоу, ні з музикою, ні з будь-чим.
Українці зраділи її перемозі, і досі продовжують радіти. Хоч не розумію, чому ми спонсоруємо цей конкурс, який абсолютно нічого не дає українському музичному процесові. Ці кошти можна було б виділити на музичні школи, або премію для колективів типу щорічної за найкращий британський альбом Mercury Prize. Від цього було б більше користі. Альбом "Дикі танці" – жах, приклад того, куди не треба рухатись.
"Бумбокс", "Меломанія", 2005
Шикарний мікс соулу, фанку, хіп-хопу. Не пройшло і двох років, а українці знову можуть послухати щось знову нове, знову дивне. Гурт пряме свідчення того що в українську музику почали заходити нові жанри, теми, й зникала рокоцентричність. Ідеальні, хоч дивні тексти, актуальні. Створені не з абстрактних речей, якими часто користуються музиканти. Інколи до такого прийому з абстракцією вдається Джамала, і щоразу хочеться себе запитати – а що цей текст дає українському слухачеві?
А в цьому альбомі тексти досі актуальні – мову, використання сленгу, хай і в іншому векторі ніж у "Братів Гадюкіних" розумів і розуміє слухач. Яскрава вершина. Наступний альбом теж непоганий. А далі – не подобається.
"Борщ", "Паразіта кусок", 2006 рік
Бомба абсолютна. Живий, безбожний, розхристаний альбом. Найкраще що було в українському хард-році, що й досі ніхто не перевершив. Веселий, безбашений,викликає лише усмішку. Ідеальна класика. Бо сучасний хард-рок – настільки прямолінійний, що слухати його стає нецікаво. Звісно альтернативна сцена у нас розвивається, й далеко пішла в вперед.
До прикладу львівський гурт "Бетон" намагається наслідувати Олександра Піпу і Юрія Здоренка, але в них це виходить мультяшно. Звісно, сам жанр накладає певні обмеження на форми протесту у музиці, і їх треба регулювати відповідно до часу. Та чомусь, нашим музикантам це важко вдається. Може виконавці не розуміють, що мають змінювати свою риторику. Бо слова абсолютно розходяться з ділом.
"Я и Друг Мой Грузовик","Ищу Друга", 2007 рік
Один з найкращих альбомів того року в принципі. Цікаві аранжуваня, актуальні тексти, звісно ж з запозиченнями. Але те, як група міксувала їх зі своєю музикою – це круто. Про гурт знають, вважають його культовими, але чомусь не ставлять поруч з "Океаном Ельзи". Це в принципі одна з найкращих українських команд. Була. Колишній фронтмен Антон Слєпаков втілив її продовження в "вагоновожатых". До слова, останній їх україномовний альбом один з найкращих цьогоріч.
В нас є погана тенденція забувати такі незвичні, але тим не менш бомбові штуки
"Надто сонна", Art Fraud, 2008 рік
Одиничний випадок в українській музиці. Приклад індітроніки, тойтроніки. Більше такого як вони, ніхто не робив. Зараз, щось подібне грає львівський проект "Пілікаю". Музика делікатна, хоч не оригінальна в контексті світової музики. Та в нас – цікава й самобутня. В 2011-му закрились, потім знову зібрались, змінили назву на 2sleepy й випустили в 2018 –му новий альбом.
В нас є погана тенденція забувати такі незвичні, але тим не менш бомбові штуки. Вони єдині, хто узагалі займався цими жанрами. Якщо щось подібне й було у нашому культпросторі – то в такому глибокому андеграунді, що про них і не чули назагал.
Lюк, "Мамина Юность", 2009
На жаль, останній альбом. Після нього гурт розпався. Ідеальна суміш лаунджу, інді-попу. Теж одиничний випадок - гурт посів жанрову нішу і повністю розробив свій продукт на тогочасний контекст. Вони були єдині.
Потрібно розвивати загальну музичну культуру, надавати музикантам майданчики, а слухачі з'являться. Якщо в Європі в жанрі працює тисяча колективів, то в нас лише один. Можливо справа полягає в тому, що культурні тенденції трохи запізно тоді доходили до України й ніхто не хотів за них братись.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хлопців не вистачало, від дівчат червонію досі - Анжеліка Рудницька згадує українську музику 1990-х
"2010-го, на зламі десятеліть у "ДахаБраха" вийшов альбом Light. Платівка не лише одна з найкращих, а й стала переламною для гурту, - додає Олександр Ковальчук. -
Їх музика почала перетворюватись на щось абсолютно унікальне, хоч в Україні тоді їх не дуже сприймали.
Того ж року робив огляд на альбом "Земля" гурту "ОЕ", й сказав, що якщо вони – рівень Польці, України й Росії, то "ДахаБраха" – світовий. Згадую, мені потім читачі запитували – "Хто це такі?" А потім слухали, й відписували - "прикольно, ага".
Гурт позбувся етномотивів, пішов в електроніку, зазнав британських впливів. Музика стала цікавіша, об'ємніша. Наступний їх найкращий альбом, звісно ж "Човен".
На рівні з ними того ж року був гурт SunSay з альбомом "Дайвер", який заснував колишній вокаліст 5'nizza Андрій Запорожець. Альбом - мікс соулу та фанку. Ще один попередник Івана Дорна. Тому оце новаторство Дорна, мені видається абсолютно смішним. А ситуація говорить про те, що у нас немає аналізу музичного процесу, й ніхто не знає контексту. Між ними лише 2 роки, але чомусь Дорн – то новаторство, а Sunsay – щось маловідоме незрозуміле. В нас це все було. Дорн не з'явився на пустому місці.
Зокрема 2000-ні відзначились фестивальною культурою. В українців з'явились гроші, й багато почало вкладати їх у фестивалі. Звісно вони впливають на музичний процес, бо публіка має знати з ким має справу, й кого слухає. Але та кількість заходів що була – недостатня. Їх має бути ще більше. Кожен жанр має мати свій фестиваль. В Львові досі немає клубів, які би приймали музику конкретних стилів. Гостро стоїть питання майданчиків, ефірного часу і грошей.
На місце українського нішового контенту приходить поп-музика. Вона визріла до моменту, коли зрозуміла, що в Україні з україномовним піснями мало зароблятиме. Тому чимало російськомовних українських гуртів почали виступати в Москві. Цьому спочатку там дивувались. А зараз ту музику вважають російською, хоч автори – українці.
4 
4880
Коментарі