Маркова корова

Новела Галини Максимів "Маркова корова" здобула друге місце на конкурсі "Новела по-українськи"

Марко часто розмовляє з вуйком Йосифом. Марко пасе корову Калину, вуйко — козу Малашку.

— Вуйку, а чому ви собі корову не купите? — запитав якось Марко.

Йосиф з біблійним спокоєм відповідає:

— Бо не годен… Я 40 років годував корів для совєцких морд партєйних. Ото було: приїде з района якійсь бонза череватий із молодою коханкою, а тобі голова колгоспу шипить: "Біжи по Маруню, швидко, корову треба здоїти. І в контору молоко, скажи, щоб з шумком, з шумком". І не одним дармоїдам ми молоко з шумком подавали. Ноги я собі урвав з тими побігеньками, а доярки наші руки повривали. Но медаль дістав бригадир, а "Москвича" — голова.

Він притулився до напівсухого осикового дерева. Ноги в брунатних кирзових чоботах простяг рівненько, на них — мозолисті, крабоподібні руки. І пальцями не ворухне. Сірі очі з-під вицвілих брів дивляться не на Марка, а кудись, невідомо куди. З-під картуза виглянуло пасмо білястого волосся.

— Твій батько міг би мені позичити хоч одно лезо "Спутніка"? Бо нема чим побритися. Пенсію не приносять. Листоноша вже третій місяць мою хвіртку оминає. Шляк би трафив того Кучму! Я злидарем вік прожив і злидарем умру.

— Вуйку, я вам принесу, в батька є багато.

Наступного дня Марко мав у кишені цілу упаковку лез та ще й новеньку бритву. Але так і проносив їх весь день. Бо вуйко Йосиф не прийшов на пасовисько. Тільки надвечір задзвонили дзвони церковні. Тричі і сумно. Маркові стиснуло біля серця, коли почув:

— Якби коза припнута не плакала на всю вулицю, то його б і не побачив ніхто ще довго. Відлюдником був Юсько, відлюдником і вмер.

Того ж дня знесли із села хто костюма, хто мешти, хто сорочку чисту.

Жінки-плакальниці обмили й нарядили небіжчика до вічного спочинку. Перед тим Марків батько обстриг вуйкову непокірну сиву чуприну і збрив колкувату щетину на застиглому худому лиці.

— Тату, а вуйко потрапить в рай?

— Не знаю, сину. Мабуть.

— А мама вдома говорила, що потрапить, бо ніколи нічого не вкрав. Але йому може холодно бути в мештах. Бо скоро зима.

Тут подала голос одна із сільських молодиць-плакальниць:

— Дитино, в раю тепло.

Марко уявив, як вуйко ходитиме поважно райським садом в благеньких мештах і йому не буде холодно. А голова колгоспу потрапить у нових дорогих мештах. Але до пекла. Святого Петра склянкою молока з шумком не влестиш як районного начальника. Петро — скеля. Склянка б'ється об скелю і біле по чорному — чорнотою, чорнотою. Петро показує голові колгоспу на іншу браму. За тією брамою рогаті підкидують жару під ноги голові колгоспу. В нього згорають підошви. Він іде по розпаленому до білого жарищі, м'ясо обвуглюється до кістки і — сукровицею. А довкола волають смердючі дими.

* * *

— Марку, прокинься. Блокпост оточений — торсає його за плече хтось чужий.

* * *

Тієї пізньої осені Калина виношувала телятко. Молока в неї на всіх не було. Одного дня Марко прийшов до батька на роботу. Якраз привезли худобу на забій: молодих бичків, теличок, коня і дві корови. В забійному цеху було тихо. Батько зайшов з ножем і сокирою. Корова лежала на холодному бетоні. Ледь посіпувались її задні ратиці, а передні ще теплі, але спокійні. Батько замахнувся сокирою, туша пругко здригнулась. Марко побачив молоко. Молоко витікало з вимені тоненькою цівкою. Такою білою, як ніщо на світі. Батько професійними рухами виконував звичну свою роботу: голову окремо, хвіст окремо, ратиці — окремо. Марко побачив як до білої цівки червоненька — біжком. Біжком, і їсть її, пожирає. Ненаситна.

— Тату! — скрикує Марко.

— Чого тобі? — дратується батько. — Не заважай! Бо додому відправлю.

— Тату, там є ще корова одна надворі. Чорна. З білими латками.

— Ну, то що?

— Можна мені її здоїти?

Батько дивується.

— Ти ж ніколи не доїв корови…

Марко знаходить миттю жовтого поливаного баняка. В корови вим'я — пругке й велике. Марко починає несміливо смикати за дійка. Корова молоко спочатку не віддає.

Марко шепоче їй:

— Ну чого ти? Вона вже не прийде до тебе, віддай.

І корова розщедрюється.

Молока багато. Пальці німіють. В плечах розпливається легкий біль. В Марка чуб русявий густий — мокрий, хоч викручуй. Сорочка прилипла. Корова озирається мовчки. Не поступиться ні крок назад, ні вперед.

— Ти ще довго там? — Марко ледь чує дратівливий голос батька.

Він виймає з-під зморщеного вимені повну посудину і молоко шумотить, як вітер в кронах дерев весняноцвітних. Наостанок погладжує корову по білій латці, що навскіс хребта.

— Ну, йди.

Корова йде слухняно за батьком. Опирається за крок від порога. Повертається до Марка. Марко бачить, що в неї очі — повні сліз. Сльози течуть з її очей темноповінню.

Марко хотів випити молока. Воно було тепле, як літо, і солоне, як море. Марко знає теплоту літа, але він ніколи не був біля моря. Маркові на очі насунулась нудна солодкава пелена, й він ледве встиг вибігти з підсобки. Більше він не доїв чужих корів і не пив молока.

З Марка добрий географ, але кепський художник. Але він має творчу уяву. У восьмому класі на географії довелось працювати з контурною картою України. Інші країни такі собі: пес, чобіт, хмаринка. А Україна… Україна в Марка стала Коровою. Так, коровою.. він добре придивлявся. Ось там, де він живе там "голова", де столиця Київ — "хребет".

— А чому корова? — сміється мама.

— Ну тому, що там, внизу, де Крим — вим'я.

— А хвіст де? — запитує молодший брат Женько.

Хвіст, хвіст — Марко не знає, де хвіст.

— Москалі обрубали "хвоста" нашій годувальниці… Але зате "головою" ми вже в Європі давно, — озивається знервовано батько.

… По кутках кімнати темніє і обличчя всіх чотирьох смутніють.

* * *

Марка найбільше не хотіла пускати до моря мати.

— Мам, ну чого ти? Ну вивчуся і приїду назад.

Марко поїхав до Криму. Вчився в академії добре. Наловчився малювати карти незгірше професійного картографа. Мріяв стати капітаном на фрегаті, отакому, як "Гетьман Сагайдачний". Але все було перекреслено одним днем. 20 лютого в Києві, на "хребті" корови, розстріляли мирних демонстрантів. Марко задумався: ото він живе там, де "голова" корови, звідти весь її мозок подався до хребта. А що там, за "хребтом"? А там — Маркові до горла підкочується пругкий клубок, наче грудка з'їденої на обід перловки.

* * *

В липні, коли припікає сонце, на його Калину насідали ґедзі. Потім на місці укусів випирали горбки. Тоді Марко разом з Женькою чесали корові за лобом і під вухами, а мама ледь проштрикувала ножем і видушувала з тих гуль темнувате масне хробаччя розміром в півпальця. Женько підбігав, щоб кожного, викинутого на траву хробака знищити: на тобі, на тобі — тупцював, аж мама не стримувалась інколи: годі!

Але те хробаччя, котре з личинки виросло і вигодувалось живою плоттю Корови, виповзло з тих гнійників. Невчасно виповзло. Несподівано. Підступно…

Марко потім задумувався: в "корови" не було справжнього "господаря", котрий дбав би за неї.

* * *

Невдовзі після лютневих подій студентам та викладачам їхнього вишу запропонували "перекрутити шапки": зірви тризуба — і на тобі кокарду з двоголовим орлом. Марко в числі перших не погодився.

На суші довелось нелегко. Лейтенант Марко Коваль відчував хиткість землі. І не тільки від пострілів "Градів", але й від того, що там, під землею вода, вода. Марко зачитався Біблією. Одного дня відкрив собі: Бог дав людям сушу, як рятівну шлюпку. І одним на ній місця аж забагато, іншим не вистачає. Та одні опиняються за бортом, інші — розсідаються вільно і безкарно.

Марко намалював на одному з іловайських териконів карту України. Його найближчий друг "Шах" порозглядав її пильно.

— Ти й Крим домалював? — усміхнувся геть невпевнено.

Марко не стерпів:

— "Шах", ти з міста, я з села. Але ти, певне, пив молоко. Неважно, з глечика чи пластикового пакета. Ну ось, скажи, чи може бути корова без вимені?

— А при чому тут вим'я? — здивовано підняв брови Шах.

— Та при тому, що корова без вимені не може існувати. Якщо корова не доїться, то це вже ялівка якась.

— Це вже бик, "Апостоле".

Марко часто читав Євангеліє, написане його тезкою. Того він на цій кровожерній війні Апостол. На блокпосту — віхоли снігові б'ються навкулачки, а вітри — плащами-балахонами. Марко згадує…

* * *

— Ялівка вона. Оно малий весь день пас, а я вдоїла на вечерю два лише літри молока. Треба буде здати на бійню, — переконує мати батька, показуючи на напівпорожню дійницю.

Маркові образливо. Корова весь день пасла. І вим'я несла додому важкенне. Якось він вичитав в книжці з біології, що коров'яче молоко полюбляють змії. Він допильнував.

Калина притулилась до стіни. А від вимені — два чорні паси з тоненькими хвостами. Марко лютує. Він одним ударом палиці видирає з дійок шулькуваті зміїні морди і б'є їх. По головах. По хвостах. Гади сичать і з їх пащек виливається ще не проковтнуте молоко. А він б'є, немилосердно лупцює по чорних пасиськах. І палиця ломиться надвоє. І паси тріскають, і Марко бачить, що в тих чорних гадів кров біла. Марко кличе всіх, щоб дивились на злодіїв.

Батько каже йому тихо, поклавши руку на плече:

— Синку, ті гади, котрих ти вбив, запам'ятали тебе в своїх очах. Будь тепер уважним. Тебе можуть переслідувати інші з їхньої зграї, і ті, що вилупляться з яєць.

Марко боїться ходити босим. Бо з кожної нори до нього — зміїні язики і зміїні зуби. Тоненькі, наче голки. І вся гієна земна палає червоними зміїними язиками. В Марка згоріли чоботи. Його п'яти кусають тисячі змій. А він іде. До трону, де сидить крилатий двоголовий гад.

* * *

— Ніхто й не бачив, як шарахнув снаряд.

— "Шах", повідомляй штаб, лейтенант Марко Коваль.

— Зв'язку нема.

— До дідька, — лається лисуватий майор, тремтячими руками переминаючи в руках чорну шапку.

Але Марко вже того всього не чує. Він тільки почув, як до його рук торкнулася мати.

— Синочку мій дорогенький — благально.

— Мамо, не будіть… Я ще 5 хвилин подрімаю… я…

Він чує, як мовчать собаки у всьому селі, і як зітхає Калина в хліві.

Назустріч йому йде вуйко Йосиф:

— Марку, тут бритви не потрібно.

— Вуйку, а як то так може бути: якщо корова наша, а вим'я її не наше?