Споганили класику. Де здати 30 квитків?

У київському Театрі на Подолі поставили "Дівчину з ведмедиком" за романом 1928 року українського прозаїка Віктора Петрова-Домонтовича. Твір для сцени адаптували драматург Павло Ар'є та режисер Стаc Жирков

– Викладачка української літератури вибігла з прем'єри червона. Питала, де здати 30 квитків, які придбала для класу, – розповідає режисер Стаc Жирков, 31 рік. – "Споганили класику", – сказала. Інший глядач написав у гостьовій книзі театру: "Це охє… нно". Адміністратор запитувала, що з тим робити. І взагалі: це добре чи погано?

Учений-хімік Іполіт Варецький працює в лабораторії на заводі. Підприємець Тихменєв пропонує йому стати репетитором для двох доньок. Лесі – 21 рік, Зині – 16. Між учителем і меншою дочкою зав'язуються стосунки. Дівчина хоче бути воєнним репортером або акторкою. Коли Іполіт Миколайович пропонує їй вийти заміж, вона відмовляє.

Втікає у Берлін, де стає повією. Іполіт шукає її. Отримує листа, де Зина звинувачує його в тому, що сталося.

Грим на обличчі актора київського Театру на Подолі Максима Максимюка вказує на нещирість його персонажа. У виставі "Дівчина з ведмедиком" зіграв промисловця Тихменєва. Катерина Шенфельд (ліворуч) втілила його старшу доньку Лесю, яка мріє швидше вийти заміж і народити дітей. Молодшу Зину зіграла Катерина Вайвала — Автор: Ira Marconi

Віктор Домонтович на 20 років раніше використав сюжет, подібний до "Лоліти" Володимира Набокова. Роман не про збоченця. Проблематика "Дівчини з ведмедиком" глибша. У книжці є любов у широкому сенсі. Головному герою добре і з дорослою жінкою, і з 16-річною ученицею. Питання в тому, як він почувається в цей момент. Які переживання йому дарує кохання кожної з них.

Із драматургом Павлом Ар'є співпрацюємо з 2014-го. Він проблеми генерує у слова, а потім перетворює в дію. Роман Домонтовича інтелектуальний і надзвичайно чуттєвий водночас. Він зафіксував нові змісти в українській літературі початку ХХ століття. Зобразив героїв, які шукають себе на зламі епох. Це схоже на нинішнє суспільство. Київ 1920-х – спалений і понищений – нагадує центр столиці під час Революції гідності.

У ролі Іполіта Варецького одразу уявив актора Театру на Подолі Владислава Довженка (зіграв Серпня у воєнній драмі Ахтема Сеїтаблаєва "Кіборги". – Країна).

Це спроба подумати, яким було ХХ століття в історії України. Домонтович описав тенденції, якими все починалося. Ми 2018-го можемо простежити, чим закінчилося.

Дійових осіб показуємо в карикатурній формі. Їхній зовнішній вигляд, вбрання – маркують риси натури. Родина Тихменєвих – типова сім'я українського депутата, містечкового царка. Обговорюють, де відпочивати, який килим купити. Основне для них: булки повинні бути свіжі, а масло – якісне. Тихменєв постійно їздить до Москви, а потім у нього з'являється завод.

16-річна Зина весь час усміхається. Нарочито спокуслива, пряма, із хлопчачим голосом, нахабна. Одягнена в коротку спідницю, панчохи й ковбойський капелюх. У романі Домонтовича вона – жінка нового покоління. У нашій виставі Зина – попсова. Хоче вирізнятися, бути не як усі. А як – не знає. Замість працювати над собою, вчитися, розвиватися – обирає емоції й почуття.

Стаc ЖИРКОВ, 31 рік, директор, художній керівник київського театру ”Золоті ворота”. Народився 10 вересня 1986-го в Уфі, республіка Башкортостан у РФ. 5-річним із батьками переїхав до Чорноморська на Одещині. Батько – підприємець, мати – директор дитячого садочка. Закінчив майстерню Петра Ільченка акторсько-режисерського курсу столичного Університету культури та мистецтв. 2008 року разом із Ксенією Ромашенко заснував театр ”Відкритий погляд”. 2011-го виставу ”Наташина мрія” за п’єсою Ярослави Пулінович відзначили на ”Київській пекторалі”. Отримав звання заслуженого артиста України. Із 2014 року – художній керівник столичного театру ”Золоті ворота”. 2015-го вистава ”Сталкери” за п’єсою українсько-німецького драматурга Павла Ар’є ”На початку та наприкінці часів” отримала гран-прі XVII Міжнародного театрального фестивалю ”Мельпомена Таврії”. А також ”Київську пектораль” – за найкращі виставу на малій сцені й жіночу роль. Цю ж п’єсу поставив у Магдебурзькому театрі. Торік там реалізував проект ”Чому Михайло Гурман не вижив”. Це сучасна версія п’єси Івана Франка ”Украдене щастя”. У 2014–2017 роках викладав режисуру в Університеті культури та мистецтв. Улюблений роман – ”Брати Карамазови” Федора Достоєвського. Одружений із режисером Ксенією Ромашенко. Виховують сина 6-річного Артема — Автор: www.zoloti-vorota.kiev.ua

Учительку Марію Іванівну зобразили у вечірній сукні й солдатському кашкеті. Іполіт Миколайович приходить до неї, коли йому зручно. Живучи разом, вони економлять на продуктах і опаленні. Він може не з'являтися по півроку. А коли повертається, Марія Іванівна завжди задоволена й привітна. Ніколи не дорікає Варецькому, в неї завжди винна Зина. Посередині вистави Марія Іванівна помирає. Під час репетиції вирішили: вона настільки себе не любить, що її варто вбити.

Старша донька Тихменєва Леся хоче заміж. Вона готова пробачити Іполітові Миколайовичу роман із Зиною. Від початку вистави вбрана у фату і з намощеним животом.

Іполіт – рефлексуючий чоловік, який пливе за течією. Не може визначитися з пріоритетами. Асоціює себе з героєм давньогрецької трагедії Евріпіда, якого не можуть поділити дві закохані богині.

Маски героїв подібні до гриму в античному театрі. Зина й учителька грають без масок. У Іполіта Варецького вона то з'являється, то зникає – залежно від освітлення.

Кульмінація вистави – шлюбна церемонія Іполіта й Лесі. Приходять до загсу радянського типу. Ведуча наказує, де стати, що робити. Тихменєв поводиться хамовито, а його дружина починає говорити суржиком. Наречена лежить на підлозі із закиненими догори ногами й поглядає на чоловіків. Звучить пісня "Между ними тает лед" гурту "Грибы".

Україна нагадує величезний загс. Є головний розпорядник церемонії, який вирішує, хто і як житиме. Папік тримає владу в містечку. Мати – апарат, який бігає навколо нього. Є Іполіт, який не може зрозуміти, що відбувається. Його використовують і кидають, як хочуть. Дівчина – це люди. Їх як хочеш, так і грай – все одно усміхатимуться.

До кінця вистави кожен шаржовий персонаж досягає своєї точки правди. Втомлюються бути не собою. Тихменєви починають згадувати про Зину, й у них змінюється інтонація – говорять не як "хазяї життя", а як звичайні нещасні люди. Леся каже Іполіту, що мусить їхати до Берліна знайти сестру. В цей момент акторка знімає перуку, яку носила протягом вистави. Зина стає справжньою, коли пише листа. Звинувачує в усьому Варецького, бо не здатна аналізувати свої дії. Точка правди Іполіта: розуміє свою неспроможність щось змінити і вбиває в собі кохання до Зини.

Показуємо, чому одна людина перестає любити другу. А небажання і невміння говорити одне з одним призводять до драми.