Прометей прагне до світла. Але невідомо, навіщо воно йому

19 фільмів показали на третьому кінофестивалі "Київський тиждень критики". Проходив 24–30 жовтня у столичному кінотеатрі "Жовтень". Серед прем'єр – хіти цьогорічних Каннського та Венеційського фестивалів. Після показів стрічки аналізували вітчизняні кінокритики

"Маяк" – реж. Роберт Еґґерс, США, Канада

Дарія Бадьйор, 31 рік:

– Кінець XIX століття, атлантичне узбережжя США. Двоє наглядачів приймають зміну на маяку віддаленого острова. Старший постійно сварить, принижує помічника. Той підозрює, що старий убив його попередника, який нібито став одержимий бажанням дістатися світла маяка. Попри заборону, молодий теж хоче піднятися на верхівку. Починається шторм, корабель із новою зміною не прибуває.

На показ "Маяка" в Каннах були черги й навіть бійки за місця. На "Київському тижні критики" фільм став найочікуваніший. Не лише через зірок у головних ролях – Віл­лема Дефо та Роберта Паттінсона. Кіно унікальне за мистецькою майстерністю. Такі речі не ставлять на конвеєр. На плівці продумують кожен міліметр.

Еґґерс із братом-сценаристом починали створювати фільм як історію про привидів. Читали журнали, що вели наглядачі маяків. Використали тогочасні американські діалекти. Герой Дефо говорить моряцьким, а Паттінсона – фермерським. Відтворили маяк у канадській провінції Нова Шотландія. Еґґерс використав популярний у німому кіно 1920-х розмір екрана. Знімав на чорно-білу плівку.

"Маяк" можна зчитувати з різних сторін. Це хорор про нестерпного сусіда, жахи співбуття. Історія про конфлікт поколінь. Казка про протистояння старих і нових богів. Нове прочитання міфу про Прометея, якого уособ­лює персонаж Паттінсона. Герой Дефо – це морський бог Протей, син Посейдона. Він вартує світло. У давньогрецькій міфології вони з Прометеєм не зустрічалися. Але мистецтво XXI століття все змішує й породжує нові інтерпретації.

Прометей прагне дійти до світла. Але невідомо, навіщо воно йому. Не йдеться про те, щоб передати його людям. Нема високої мети, зате є одержимість. Чи справді він герой, на прикладі якого базується вся європейська культура.

Картина базується на реальних подіях 1801 року. На валлійському маяку працювали двоє наглядачів. Старий помер від серцевого нападу. Почався шторм, і тіло не могли забрати. Молодий провів багато часу з покійником і збожеволів. Після того змінили правила – наглядачів відправляли по троє.

Це друга картина Роберта Еґґерса. Його повнометражний дебют 2015 року був також фільмом жахів в історичному антуражі – "Відьма" про пуританську сім'ю в Новій Англії XVII століття.

 

"Атлантика" – реж. Маті Діоп, Франція, Сенегал, Бельгія

Анна Дацюк, 30 років:

– Три місяці не отримують зарплати будівельник Сулейман і його колеги. Працюють на вежі "Атлантика" в передмісті Дакара, столиці Сенегалу. Однієї ночі вони покидають країну – відпливають в Іспанію в пошуках кращого майбутнього. У місті залишається дівчина Сулеймана 17-річна Ада. Вона обіцяна місцевому багатію. Після їхнього весілля ширяться чутки, що Сулейман із товаришами повернулися.

"Атлантика" – повнометражний дебют француженки сенегальського походження Маті Діоп. Стала першою темношкірою режисеркою, фільм якої взяв участь в основному конкурсі Каннського кінофестивалю. Отримала гран-прі. Стрічка – це художня адаптація її однойменної документальної короткометражки 2009-го про двох сенегальців, які намагаються втекти в Європу на пірозі (легкий човен, видовбаний зі стовбура дерева. – Країна). Досліджувала небезпеки нелегальної трудової міграції. У її повному метрі співіснують елементи реалізму й фантастики, африканський і європейський фольклор.

Будівельники загинули під час шторму. Та їхні духи не знаходять спокою в океані. Вселяються в дакарців, щоб попрощатися з коханими й забрати у власника вежі зароб­лені гроші. Повертаються з мертвих, аби відстояти справедливість.

Водночас перед нами історія любові та прощання. У фільмі проглядається не лише гомерівська "Одіссея", а й балада XVIII століття "Ленора" німця Ґотфріда Бюрґера. У ній мертвий наречений повертається до коханої й забирає її на шлюбне ложе, що виявляється могилою, в якій він розсипається у прах.

Діоп дає голос африканській жінці. Та відстоює право свого чоловіка. Це кіно із сильним феміністичним меседжем. Ада втрачає цноту з духом Сулеймана. Долає рубіж, після якого може позбутися нав'язуваних ролей зразкової дружини й доньки. Приймає себе.

В "Атлантиці" є два потужні візуальні образи. Перший – це океан, який з'являється на екрані й ніби ділить історію на новели. Зазвичай асоціюється з простором і свободою. У Діоп має фатальний характер. Є символом смерті й приреченості. Другий образ – вежа. Містична споруда, яку часто показують розмитою, в тумані. Це символ соціальної нерівності.

 

"Примарні тропіки" – реж. Бас Девос, Бельгія

Станіслав Битюцький, 35 років:

– Чи не найлюдяніший фільм року. Прибиральниця Хадіжа засинає в метро після довгого робочого дня. Прокидається на кінцевій зупинці та має йти додому пішки. Автобус зламався, грошей на таксі немає, а син не відповідає на дзвінок. Дія відбувається в бельгійській столиці Брюсселі. Дорогою жінка зустрічає містян – охоронця торговельного центру, безхатька, продавчиню з магазину, поліцейських і лікарів.

Бас Девос малює мультикультурну країну, що змінюється. Представники багатьох національностей намагаються співіснувати в злагоді, хоч їм не завжди вдається.

Режисер показує зміни в Бельгії до і після терактів 2016 року (22 березня 2016-го від вибухів у брюссельському аеропорту і метро 35 людей загинули та понад 300 отримали поранення. Відповідальність узяла на себе терористична організація "Ісламська держава". – Країна). "Примарні тропіки" – фінальна частина його умовної посттерактної трилогії. У попередніх фільмах осмислював втрату. Говорив про переживання насилля, не показуючи його на екрані. То були медитації на тему травми. Від цих стрічок був депресивний післясмак.

На Берлінському кінофестивалі в лютому після показу другої частини трилогії його запитали, невже Брюссель справді таке темне і страшне місце? Відповів – через фільм. За місяць написав сценарій, зняв його за 15 ночей із маленькою творчою групою. І вже у травні картина потрапила до Канн. Це повна протилежність поперед­нім роботам Баса Девоса. Справжня казка. Відповідь на те, яким може бути місто після катастрофи, як може віднайти себе.

"Примарні тропіки" означають для Девоса уявну точку десь між реальністю та сном. А також світле майбутнє для доньки, заради якої героїня працює. Після фільму не хочеться, щоб у залі вмикалося світло. Це просте кіно, зроблене на колінці. Мусульманська мігрантка, яка 20 років живе у Брюсселі, видається майже святою. Кожна її зустріч із людьми закінчується порозумінням. Це утопія. Розуміємо: якщо мусульманка після терактів блукає нічним містом, із нею не будуть такі ввічливі.

Якщо залишається людяність, у світі не все погано. Така відповідь режисера.

Цей фільм про метафоричну примарність людей, яких усі помічають. Проте роблять вигляд, що їх немає. Жителі міста, з якими спілкується героїня, – переважно теж мігранти.

"Про нескінченність" – реж. Рой Андерссон, Швеція, Німеччина, Норвегія

Сергій Ксаверов, 40 років:

– Священик утратив віру. Сниться собі в подобі Ісуса Христа, а психіатр виставляє його за двері, бо поспішає на автобус. Батько зав'язує шнурки доньці, коли вони йдуть під зливою на день народження. Стоматолог має поганий настрій, тому відмовляється лікувати пацієнта. Батьки звертаються до загиблого на війні сина, стоячи біля його могили. Небом летить пара коханців, як на картині білоруського художника Марка Шагала "Над містом".

"Про нескінченність" 76-річного Роя Андерссона – це збірка трагікомічних новел із життя співвітчизників. Отримала приз за режисуру на Венеційському кінофестивалі.

Андерссон – найвідоміший шведський режисер сьогодення. Випустивши перші два фільми в 1970-х, зробив паузу на чверть століття. Казали, розчарувався після провалу другої стрічки. Насправді створював короткометражки та рекламні ролики. Він володар семи Каннських левів (Міжнародний фестиваль реклами. – Країна). Рекламні роботи визначили його кінотворчість. Фільми, як і ролики, це серії скетчів із поєднанням чорного гумору, людяності, жорстокості й абсурдності. Його історії – це живі картини, в центрі яких людина.

Закохані в небі – це парафраз картини Шагала, але герої летять містом у руїнах. Такі наслідки діяльності людства. На полотні Шагала – любов. Андерссон додає смерть. Це крайнощі людського стану – прекрасне й жахливе.

Фільми Андерссона з'являються з великим проміжком часу – п'ять-сім років. Бо все на екрані створене у студії. Навіть якщо це вуличні сцени з нібито масштабними декораціями. У кадрі контрольований простір – з оптичними оманами, мініатюрними макетами. Перший план роблять по-справжньому. Якщо потрібне поле, насипають ґрунт, втикають рослини.

Багато сцен режисер бере із ситуацій, які сам бачив, але увиразнює їх. Це не повністю реалістичний фільм. Показує не буквально, а сутність того, що відбувається.

У фільмі немає магістрального образу, але є оповідачка за кадром. Це Шахерезада, яка розповідає казки про буденність.

На початку стрічки священик каже: "Ми ж повинні у щось вірити". А психіатр відповідає: "Можна бути просто щасливим від того, що ти є". Це фільм не тільки про нескінченність, але і про мить.

×