Як українські митці працюють на нашу перемогу за кордоном, із якими перепонами стикаються та як транслюють досвід війни, ми поговорили з культурною менеджеркою, співзасновницею агенції Proto produkciia Ольгою Дятел
Що знали про українське мистецтво широкі кола іноземців до повномасштабної війни?
– 2019 року ми з оперою GAZ композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка й режисерки Вірляни Ткач приїжджали до Відня. Наш іноземний партнер тоді готувався до розмови після вистави й попросив розповісти простими словами, чим відрізняється Україна від Росії. Для мене це був певний індикатор. Приклад екстремальний, але ця людина – директор міжнародного фестивалю, який запитує, чи у вас там усі з пістолетами бігають?
Останній місяць провела в Європі. У Великій Британії ми показували оперу Chornobyldorf у рамках EuroFestival. В Австрії передивилася 12 вистав із різних країн, щоб бути в актуальному світовому театральному контексті. У Німеччині була на церемонії нагородження премії Kairos, яку моя колега Альона Каравай отримала як культурна менеджерка. Можу порівняти, як ситуація змінилася за час повномасштабного вторгнення. Рік тому ми організували тижневу резиденцію для 19 людей команди Chornobyldorf у Відні, щоб поновити виставу та представити її на фестивалі в Роттердамі O. Festival. Перша реакція людей була саме на той факт, що ми з України. У часи катастроф країну не асоціюють із мистецтвом. Натомість багато питали таке: "Як ти? Чому там живеш, якщо там небезпечно?"
У культурно-менеджерському секторі стійкого чи хоча б якогось уявлення, яким є українське мистецтво, ані тоді не було, ані тепер немає.
Як вплинула повномасштабна війна на зацікавлення нашим мистецтвом?
– Нами почали цікавитися, і це дало простір українським митцям. Загальний запит європейської аудиторії – дізнатися більше про Україну.
Наприклад, в опері Chornobyldorf, створеній 2020 року, йдеться про уявний апокаліпсис і суспільство після всіх катастроф. Нащадки людства пережили атомні вибухи війни та природні катастрофи. У руїнах віднаходять артефакти старого світу й наново інтерпретують їх через мистецькі практики, за сюжетом. У виставі ми говорили про XXVII століття. Та торік це далеке майбутнє сильно наблизилося, коли Чорнобильську зону зайняли російські війська, а Запорізьку атомну станцію окупували та перетворили на зону складів боєприпасів. Тому питання, що їх порушувала постановка, стали ще актуальнішими не лише для України, а й для світу.
Мене турбує питання про те, чи матимемо ми так само простір для мистецького висловлення за кордоном після нашої перемоги. Перспектива цього року показує, що його стає дедалі менше. Через недостатню критичність того, що ми показуємо, а саме критичність до себе.
Добра новина в тому, що від нас залежить, чи про нас забудуть і зможуть засунути на дальню полицю. Як зробити, щоб цього не сталося? По-перше, налагоджувати та тримати зв'язки із представниками європейської мистецької сфери. Перемовини про одну закордонну презентацію – це 100 мейлів і щонайменше шість місяців комунікації. Але цій роботі культурні менеджери мають приділяти час.
Якщо не формуєш чіткої культурної політики й національної ідеї у своїй країні, то це зробить хтось інший
По-друге, щоб привертати увагу ширшої аудиторії, більше вітчизняних митців має потрапляти у програми важливих фестивалів. Серед них – Festival d'Avignon у Франції, Wiener Fetswochen в Австрії, Theater der Welt у Німеччині. Поки що українських творів на таких майданчиках критично мало.
Цим треба було займатися всі роки незалежності. Але розрахунок був на те, що часу ще вистачить. Нині завдань не знято, а ще й війна. Якщо нічого не робити, шлях на полицю пришвидшиться. Хоча я бачу позитивну тенденцію: більше митців тепер їздить за кордон, показує свої роботи, налагоджує контакти.
Скидається на те, що здебільшого відповідальність за нашу репрезентацію за кордоном лежить на самих митцях. Як ця проблема вирішується інституційно? Чи є державна стратегія?
– Міністерство культури не виконує функції стратегічного погляду на те, як процеси мають рухатися. Але на це вплинув кожен учасник мистецької екосистеми. Як мінімум не був проти й недостатньо робив, щоб було інакше. Багато дискурсів нам треба синхронізувати всередині. Маємо суспільні домовленості, які сформувалися через заяви лідерів думок у фейсбуку та медіа, а інші з цим синхронно погодилися. Але не з усіх питань таким чином можна досягнути консенсусу. Має бути можливість це обговорити.
Відсутність стратегії Мінкульт пояснює тим, що не хоче нічого насаджувати. Тоді хто повинен цим займатися? Якщо не формуєш чіткої культурної політики й національної ідеї у своїй країні, то це зробить хтось інший. Як людина з Криму я таке вже бачила.
Багато відповідальності лежить на самих митцях і культурних менеджерах. Але вони сконцентровані на собі та власних роботах і менше йдуть на обмін чи взаємодію. Я це назвала інстинктом самовиживання митця в Україні. Бо ресурсів зовсім небагато. Щоб забезпечити хоча б своє виживання, треба робити надзусилля.
Нині поновив грантову діяльність Український культурний фонд. Має сприяти розвитку національної культури та мистецтва в державі. Бачила, що підписали перші договори. Це добре. Але загалом, якщо ти незалежний митець або культурний менеджер, то будеш мати те, що напрацюєш і сам для себе знайдеш.
До нас уже прийшло це розуміння, навіщо в часи війни підтримувати культуру?
– Відчуття, що навіть попри розуміння важливості культури у пріоритетах фінансування вона залишиться на останньому місці. Ми ніби усвідомили, що це війна культур, але все лишається по-старому. Не тільки на рівні політичному, а навіть на людському.
Ми нині долучилися до проєкту розроблення стратегії для Мінкульту. Перформерка, хореографка й дослідниця Лариса Венедіктова вважає, що найкращою стратегією для цієї інституції є її ліквідація. Щоб зрозуміти, як сфера може функціонувати самостійно. Приклад перших місяців повномасштабного вторгнення показав, що багато музеїв, театрів і культурних інституцій може нормально самоорганізуватись і домовитись, якщо їм не заважати. Є платформа культурних менеджерів і митців у вигляді зв'язків, які люди самі вибудовують і розширюють. Вони часто перетинаються та обмінюються думками, завдяки чому певна спільна домовленість таки формується.
Нам треба підсилювати незалежний сектор. Багато хто критикував УКФ, що не підтримує яскравих проєктів. Але ідея фонду була в тому, щоб зрівняти доступ до ресурсів незалежних організацій і державних. До УКФ ситуація була така: державні мають фінансування, незалежні шукають його в різних місцях. Як наслідок, тусуються окремо. Врешті, одне одного не розуміють. Тому й суспільство не розуміє, навіщо ту культуру фінансувати.
Якщо ти незалежний митець в Австрії, маєш доступ до міського, обласного, районного бюджетів. Є багато можливостей забезпечити діяльність, бо це пріоритет для держави. А на 90 відсотках білбордів у метро – культурні події. Для мене це ознака зацікавлення суспільства. Ми довго очікували, але в нас воно так не працює.
Представники сфери мають зрозуміти, що їм важливо, й випрацювати власний план. Для цього повинна сформуватися критична маса сталих незалежних інституцій, готових взаємодіяти, забезпечувати діалог і відповідати за результати цих розмов. Люди й організації можуть ефективно співпрацювати після формування структури діяльності, налагодження фінансування, розуміння внутрішньої ситуації сфери. А в незалежному секторі багато хто цих етапів розвитку не пройшов.
Які нові сенси в нашому мистецтві з'явилися умовно на експорт та чи різняться вони з внутрішньою проблематикою?
– Сенси в нас одні: є війна, життєві історії й українська культура. Коли створюєш виставу чи серію робіт, на національність глядача не орієнтуєшся. Але можеш обирати, як про них комунікувати. Те, що ми хочемо сказати з України, по-різному почують у Великій Британії, Литві чи Австрії.
Наприклад, у Вільнюсі на розмові з публікою після вистави ми знаємо, що такі речі, як потреба у зброї та ігнорування російських митців, зрозуміють одразу й без додаткових пояснень. У Відні, на жаль, ви можете не знайти розуміння в обговоренні того, чому вінки та шаровари як символи України у виставі росіянки – це погано. Можна відкривати статистику міжнародної військової підтримки України – не суму, а саме співвідношення до ВВП країни – й налагоджувати комунікації в тій чи тій країні. Що менший відсоток, то ретельніше треба готувати аргументи, вивчати контексти, формулювати потрібні нам думки так, щоб їх сприйняла місцева аудиторія.
Ми травмовані. Багато на що сильно реагуємо. Тому й говоримо через цю призму. Про катастрофу та злочини вже добре розповіли газети й телеканали. У мистецтві має бути більше форм донесення інформації.
Як маємо говорити про війну, не викликаючи рефлекторного бажання глядача відвернутися від чужого болю?
– Пряма комунікація злочинів у мистецтві рідко дієва, а існування "повідомлення в лоб" – суперечливе. Добра практика – це усвідомлене дослідження та синхронізація зі своїм контекстом і тим, де це буде показано.
Митцям треба розширювати дискурс. Нині надстійким стає асоціативний ряд "Україна – війна – страждання". Один із способів про це комунікувати не тільки з точки зору загальної катастрофи, а на базовому побутовому рівні – "якою ця війна є для мене".
У культурній програмі, яка цьогоріч супроводжувала Євробачення, показували роботу художниці Каті Бучацької – інсталяцію "Ізюм – Ліверпуль". По шість екранів із двох боків створюють відчуття поїздки залізницею. Відео знімали на 12 камер, встановлених у потязі. Маршрут прокладено через усю Україну з Ізюма, що був пів року під російською окупацією, до західного кордону у Львівській області. Катя зафіксувала дорогу, яку долають вимушені переселенці зі східних регіонів, їдучи за кордон. Так пропонує уявно подолати цей шлях разом із ними. Робота на тебе не кричить, натомість продумана й дає розуміння того, що відбувається в Україні.
Ми не можемо вимагати в митців робити спокійні твори, коли вони страждають або втрачають когось. Чи пропонувати закопати свої емоції. Це негуманно. Поширена практика – творити на основі того, що зачепило. Але якщо цей процес не включає персонального дослідження різних історій і знаходження правильної форми, тоді це може бути криком у нікуди.
Хоч би що тепер транслював український митець, він усе одно говорить про війну. Особливо для закордонного глядача. Опера Chornobyldorf, продюсуванням якої я займаюся, до війни стосунку не мала. Але багато локацій проєкту тепер пов'язано з нею. У будинок культури, який ми знімали біля Енергодара, влучили снаряди. Каховське водосховище асоціюється з катастрофою на ГЕС. Тому виставу вже неможливо сприймати без воєнного контексту.
Чи пройшли ми у свідомості світу вихід із російської тіні в мистецтві? Чи зник образ представників умовного пострадянського мистецтва?
– Раніше для іноземців України на культурній мапі світу взагалі не існувало. Тільки якась територія від євросоюзівського кордону й до кінця материка, що сприймається монолітним шматком землі під знаменом радянсько-російської культури. Спроби піднімати цю дискусію в окремих країнах сприймають важко. Здається, ми й досі в уяві багатьох людей перебуваємо на тій території, яку можна проасоціювати з російським романсом.
Росія продавлює свій колоніальний дискурс. Їй вигідно, щоб нас не розуміли й не вирізняли. Для цього користується персональними зв'язками, що їх роками налагоджувала та в які інвестувала великі ресурси. Ми цієї домашньої роботи не робили. Якщо почати вже тепер, має минути не менш як п'ять років, щоб це вилилося у продуктивну співпрацю. Час швидких рішень минув.
Ситуація може змінитися, коли війна закінчиться. Що більше творів стає, то активніше іноземці починають ознайомлюватися з нашими дискурсами, наративами й історіями. Для повної сепарації мають бути широке усвідомлення та розуміння. Поки що їх немає.
Що відбувається, коли на одному заході є українські й російські митці? Як мають діяти наші люди, держава?
– Для мене точно неприйнятні будь-які спроби діалогу та дискусій. Якщо ти росіянин, то маєш тепер замовкнути. Якщо хочеш нам добра – мовчи та чекай, знайди, куди платити персональні репарації.
Водночас є суспільна підтримка думки, що якщо у програмі міжнародного заходу є росіяни, то українці мають відмовитися. Не думаю, що ця стратегія завжди правильна. Якщо таке стається, то організатори події мали б відмовитися від росіян. Саме через власне усвідомлення, чому нині погано давати їм публічний простір. З точки зору України, це втрачені можливості. Ми забираємо в себе змогу говорити на більшій кількості майданчиків. Єдиний шлях – налагодити зв'язки з організаторами, які запрошують росіян. І на особистому рівні, через вибудувану довіру, пояснити, що не так.
Що робити, щоб заповнити простір, який нам так важко дістався?
– Рік тому, після першої закордонної презентації вистави Chornobyldorf на Роттердамському фестивалі, запитувала себе, які сучасні українські мистецькі твори в жанрі опери та музичного театру я могла б порадити закордонним партнерам. Не було багато ідей. Це мене злякало. Ми не зможемо більш стало зафіксуватися на міжнародних майданчиках, доки в кожного культурного менеджера не буде широкої добірки того, що подобається і точно можна рекомендувати.
Щоб такі роботи з'явилися в найближчому майбутньому, маємо над ними працювати вже тепер. А кому ж це робити, якщо митців поглинають стрес, втрати й тотальна невпевненість? Якщо виїхав з України, є багато можливостей отримати резиденції, підтримку, фінансування. Інша річ, якщо залишився. Цей дисбаланс можливостей відчутний.
Робота на тебе не кричить, натомість продумана й дає розуміння того, що відбувається в Україні
Треба працювати з людьми, які перебувають на етапі професійного пошуку чи становлення. Акумулювати ресурси й дати у вигляді гонорарів, підтримувати їхні мистецькі пошуки й експерименти. Ніхто не очікує одразу творів, які мають потенціал до закордонної презентації. Але є розуміння того, що процес спроб має відбуватися, щоб потенціал накопичувався.
Для цього ми започаткували Стипендію імені Антонена Арто. Торік вона підтримала 17 митців, які створили чотири роботи – про формування колективної пам'яті, адаптацію до зміненої реальності та стан людини, яка не може контролювати розвиток подій.
Ми організували низку резиденцій. Наприклад, на "ХатіМайстерні" в селі Бабин на Івано-Франківщині. Приїхало багато митців, яких ми мали можливість помістити в більш-менш спокійний простір у горах. Спроба повернутися до мистецької практики була справжнім зусиллям над собою. Допомагало розуміння, що це важливо, для того щоб Україна звучала. Також робили резиденцію акторам у Відні.
Із цього витекла ідея проєкту What's next?, який досліджує різні форми просторів для митців. У рамках ініціативи в серпні проведемо першу резиденцію для українців та учасників з інших країн ЄС. Часто резиденції мають програму та власні очікування, а тобі треба кудись приїхати, відчути себе в безпеці та зрозуміти, куди рухатися далі. Сенс у тому, щоб були простори, де люди можуть із цих станів переходити. Наступні два роки такі резиденції будуть в Україні, Австрії, Німеччині, Польщі й Румунії. До того ж, маючи за референси тільки те, що навколо тебе в Україні, важко орієнтуватися, як краще презентувати свою ідею за кордоном. Важливий досвід спостереження за іншими.
Які маркери того, що нас прийняли на конкурентному рівні за кордоном?
– Є два показники. Перший – ми присутні на важливих міжнародних мистецьких подіях. Це відбувається стабільно, рік за роком. Свідчить про розвиток та інституціоналізацію. Другий: якщо люди один раз це побачили й запрошують показати ще раз. Часто фестивалями курсують директори чи порадники інших заходів у пошуках реакції глядачів.
Інтеграція нашого мистецтва в європейське – насправді двосторонній процес. Його індикатор, коли іноземні провідні режисери почнуть ставити вистави на українські теми. Ми вийдемо з площини, де лише українці говорять про свої болі, коли з'являться ті, хто бере цю проблематику й опрацьовує. Це автоматично підніме нас на інший рівень.
Низку фестивалів у Європі заснували після Другої світової війни, бо в людей з'явилося розуміння: щоб були якісь потік і обмін, треба налагоджувати для нього шляхи. Це відбувається, коли ти засновуєш фестиваль на роки. У нас такого мало. Міжнародні заходи в Україні живуть на внутрішньому запалі організаторів кілька років, а потім закриваються. Без фестивалів цієї інтеграції не відбудеться.
Як у майбутньому маємо зміщувати акценти з війни на сутність наших досягнень у мистецтві? Коли приїдуть до нас із запитом, а період "мистецтва на виїзді" завершиться?
– Коли побував на багатьох фестивалях, починаєш структурувати: оце бельгійський театр, оце британський тощо. Українське мистецтво в цьому розрізі має пряму асоціацію – про війну та страждання. Швидкої перспективи це змінити немає. Ми ще у процесі, а після війни нам треба буде обернутися й відрефлексувати. Нині це тільки переживання. Можливо, потім ми самі себе краще зрозуміємо та знайдемо речі, які будуть цікаві іншим. Щоб прийшов запит, люди мають побачити велику кількість робіт, що їх зацікавили. Мене поки що жодного разу про таке не питали.
6 
1
Коментарі