Геноцид, який здійснює Росія, – це щось поза межами моєї уяви, як біблійний потоп

174 події провели на 12-му Книжковому арсеналі в Києві з 30 травня до 2 червня. Понад 260 культурних і громадських діячів узяло участь у презентаціях, дискусіях, пуб­лічних читаннях. Пропонуємо найцікавіші тези з розмов на головній сцені фестивалю

 

30 травня, 17:00

– Це мультидисциплінарний фестиваль, на якому осмислюються найважливіші питання нашого суспільства саме в контексті книжки, – каже на відкритті генеральна директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта, 45 років. – Куратори цьогорічної фокус-теми Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко запропонували метафору "Життя на межі". Її гірким утіленням і закликом до підтримки книжкового Харкова стали спалені наклади з харківської друкарні "Фактор-Друк", представлені на окремому стенді.

– Кожен українець сьогодні перебуває на межі, – говорить літературознавиця Тетяна Огаркова, 44 роки. – Ми з Володею понад два роки їздимо на звільнені та прифронтові території. Бачимо ціну, яку платить країна за те, щоб продовжувала розвиватися українська культура. Нинішня фокус-тема – це про нашу спільну солідарність із людьми, які перебувають ближче до межі. Але насправді вона не десь там. Зрештою, завжди всередині нас.

30 травня, 18:00

– "Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" неможливо читати спокійно, без сліз. Книжка описує межовий досвід – свій і чужий. В якому сенсі важливе його фіксування? – запитує під час дискусії "Межа всередині нас" Тетяна Огаркова. Збірка щоденникових записів та есеїв письменника та військового, 36-річного Олександра Михеда, вийшла в червні 2023-го у "Видавництві Старого Лева".

– Ідея була охопити перші 13 місяців повномасштабного вторгнення, моделюючи історію мою, родини, друзів, покоління, – каже автор. – Для мене фіксація межового досвіду – щоразу спроба раціоналізації, пошук хоч якогось сенсу. Геноцид, який здійснює Росія, – це щось поза межами моєї уяви, як біблійний потоп. Здається, в їхніх діях немає жодного сенсу, крім хаосу й темряви. Але можна записати й переказати цей жах. Розповісти про відомих і невідомих особистостей. Зафіксувати імена, події, факти. Зберігаю наївну віру, що мої тексти, як і вся культура часів війни, фіксують хроніку вторг­нення. Пояснюють хаос, пустку, жах і жаль, із якими стикаємося щодня.

– Ти одна з найпотужніших адвокаток України на зовнішніх майданчиках. З чим пов'язані складнощі пояснити наш досвід іноземцям? – звертається Тетяна Огаркова до правозахисниці, голови Центру громадянських свобод, лауреатки Нобелівської премії миру Олександри Матвійчук, 40 років.

– По-перше, нас десятиліттями сприймали через російську призму. Ми тільки-но почали з'являтися на ментальній карті світу. Маємо шанс висловитися, але бракує сил і слів пояснити очевидне. Одна річ – знати про досвід українців, а інша – проживати його. Друга причина – це явище нормалізації зла. За кордоном починають звикати, що є точка на карті, в якій гинуть люди та руйнуються міста. Маємо нагадувати міжнародній спільноті, що кожне життя має значення. Вербальними й невербальними засобами доносити, що війна руйнує тисячі мікровсесвітів.

– Світ толерує зло стільки, скільки існує. Зрештою, ми самі були його частиною, коли дивилися на Сирію та бачили точку на карті, – додає письменниця та історикиня Олена Стяжкіна, 56 років. – Ми приречені на життя на межі. Це єдиний спосіб виживання. Наприклад, у тому сенсі, щоб виробляти потужні ракети. Росіяни експортують тільки зло та смерть, ніколи не припинять. А світ не зміниться – ми єдині, хто може. У нас немає іншого вибору.

30 травня, 19:30

– Торік Книжковий арсенал відкрили презентацією щоденника закатованого російськими військовими письменника Володимира Вакуленка, який знайшла Вікторія Амеліна. Цього року фестиваль теж відкриває Віка, але голосами друзів і найближчих людей. Щоб вони свідчили та ставали її голосом, – каже журналістка і поетка, кураторка літературної програми Олена Гусейнова, 44 роки. Читання віршів зі збірки "Свідчення" починається з хвилини мовчання. Дебютна поетична книжка Вікторії Амеліної вийшла цього травня у "Видавництві Старого Лева". 37-річна письменниця загинула 1 липня ­2023-го внаслідок поранення, отриманого під час ракетного удару росіян по Краматорську на Донеччині.

– Вікторія мала сумнів, чи може взагалі бути поезія про те, що ми переживаємо. Де межа між фіксуванням наших станів та осмисленням цього часу й віршами в чистому, естетському вигляді, – говорить редакторка видання, поетка Галина Крук, 49 років. – Я обіцяла їй відредагувати книжку. Це важкий досвід, бо ті тексти вже відредагувала смерть. Для мене вони самодостатні. Ця форма не вимагала втручання, бо ніхто з нас не знає, як писати про все, що з нами відбувається. Віка ж уміла й підійти впритул, і відійти на іронічну дистанцію, з якої видно більше. Її книжка – про майбутнє. Про те, що можна словом продовжувати те, що десь зупинилося.

– Більшість текстів має реальних прототипів, – говорить культурна менеджерка Софія Челяк, 27 років. – Віка збирала історії людей, які не мають багато підписників та чиїх імен ми не пам'ятаємо. Наше завдання – продовжувати. Навіть якщо здаватиметься, що однотипних історій надто багато. Це буде найкраще вшанування пам'яті Віки та будь-кого іншого.

 

31 травня, 15:00

– Відчуття людського скупчення довкола книжки, яке в цьому просторі панує, все-таки сильно, як виявляється, тримає і підтримує, – каже письменниця, 63-річна Оксана Забужко, на початку розмови про своє оповідання "Вартові руїни. З біографії одного двору". Твір, створений 2021-го в межах Луцької літературної резиденції, ввійшов до антології "Вежа через [О]", яку цього березня випустило видавництво "Комора". – "Вартові руїни" – фрагмент із нового роману, роботу над яким мені перебило 24 лютого. Луцька резиденція якраз прийшла як запрошення приїхати до міста, в якому народилася і провела перші сім років життя. Ту поїздку мислила як частину авторського дослідження.

Це багатошаровий твір не тільки про конкретну локацію – двір мого дитинства, не лише про колоніальну архітектуру, серед якої зростала, і навіть не тільки про епоху. Парадоксальним чином виявився текстом про війну. Бо вона була щоденною частиною радянського побуту 1960-х. Лише народжені в Радянському Союзі пам'ятають, як вірус війни був розлитий у повітрі та як починалося "побєдобесіє", котре сьогодні суне на нас із-за північного поребрика.

Це оповідання на суто документальній основі. Ще перед 2014 роком відчула, що мені перестало бути цікаво вигадувати. Життя таке буремне, інтенсивне й інформаційно перенасичене, що лише встигай фіксувати. У світовій літературі цей жанр постає сьогодні під назвою фекшн. 2021-го працювала з біографічним та автобіографічним матеріалом, моєю та іншими родинними історіями. Це робота з архівами, розмови зі свідками, пошук людей, що можуть навести на слід. Дорогою виявилося багато цікавої приватної археології.

1 червня, 11:30

– Літературний канон потрібен, щоб полегшити нам муки вибору кращих книжок для читання. Але також без нього не може існувати нація, – говорить літературознавиця, 65-річна Віра Агеєва, на дискусії "Про стійкість у літературному каноні України". – Канон дає стійкість культурі, а відтак нації. Водночас сам він змінюється, пристосовується до умов та вимог часу. Це завжди поле боротьби – гендерної, ідеологічної, національної.

У нас канон сформувався як шевченкоцентричний. Згодом поряд із ним утвердили Григорія Сковороду й Пантелеймона Куліша. Сьогодні ж центральною постаттю стала Леся Українка. Вона сяє яскравіше, ніж Іван Франко, й говорить більше, ніж Тарас Шевченко. Націєцентричність Лесі дає нам відповіді на нинішні запитання. Наприклад, драма "Оргія" насправді про українсько-російські відносини. Через історію завойованої Римом Греції авторка пояснила, як Росія перейшла по нас, "як по містках, до храму слави всесвітньої".

Водночас мені болить, що досі не розуміємо, як у питанні канону оцінювати радянську епоху. Часом пропонують викинути 70 років ганьби, бо це все не наше. Але радянською українська культура була лише тоді, коли терор був нестерпний – із 1930-х до 1953-го. Літературу часів СРСР треба аналізувати, вона лишила нам багато добрих творів. Ми зберегли національну ідентичність, пам'ять і гідність попри те, що імперія послідовно її відбирала.

1 червня, 13:30

– Хочеться, щоб нарешті закінчився час географічної відокремленості й настав час великих кластерів. Щоб у контексті Харкова говорили про Слобожанщину – Ізюм, Святогірськ, Слов'янськ тощо. А ширше – про Дике поле, – каже культурна менеджерка Іванна Скиба-Якубова, 40 років. Містами – героями розмови "Цивільні. Життя на межі" стали Харків, Ізюм, Херсон, Чернігів і Бахмут. – Ми виконали заповіт мовознавця Юрія Шевельова – вирвалися з лабетів культурної провінційності. Мені не соромно за жоден мистецький продукт і проєкт, створений у Харкові за останні два роки. Достатньо подивитися на кейси Харківського літературного музею, Харківського театру ляльок, центру сучасного мистецтва "ЄрміловЦентр", художньої студії Aza Nizi Maza.

У Харкова довго не було свого нормального міфу. Тільки фейк про першу столицю і різні бздури про нас. Із великою війною постав міф залізобетонного міста, яке ніби не плаче. Це теж неправда. Але навчилися ділитися страхом і крихкістю. Ми люди у світі людей, які потребують підтримки, близькості, турботи. Тому рятують спільноти. Вибудовуємо реальність під себе всупереч тому, до чого вона нас змушує. Повертаємо триб життя, хоча вже ніколи не буде, як раніше.

– Окупація – як іржа. Настільки в'їдається, що звикаєшся з думкою, що так буде завжди. Говорять, Харків – це залізобетон, а от Ізюм – як гума. Ми прийняли все, але потім воно виштовхнулося. Хоча біль буде довго всередині, – говорить директорка Ізюмського краєзнавчого музею Галина Іванова. – Увесь наш музейний фонд зберігся. Ми його вивезли в безпечне місце. Тепер створюємо музей окупації. Збираємо речі, які залишила русня. Усе – від їхніх листівок до хвостовиків від ракет. Щоб за кілька років вони не сказали "нас тут не було".

Нам потрібно зберегти пам'ять. У матеріалах і свідченнях. Але також у літературному варіанті. Мало книжок саме про Ізюм. А історій величезна кількість. Хотілося б звернутися до митців: історія кожної родини унікальна.

– Ми, мабуть, єдиний у світі музей, розташований у такій близькості до лінії фронту. Від нас до лівого берега десь 3–5 кілометрів. Постійно під обстрілами, було вже три влучання, – каже директорка Херсонського краєзнавчого музею Ольга Гончарова. – Під час окупації нас пограбували. Вивезли більшість експонатів, зокрема, повністю нумізматику, зброю, золоті прикраси.

 

2 червня, 14:30

– Це не класична постколоніальна війна, – каже філософ Вахтанґ Кебуладзе, 52 роки. Триває обговорення "Як ми назвемо цю війну?" з нагоди виходу однойменної книжки видавництва Ukraїner, яка є хронікою двох років повномасштабного вторгнення. – Росіяни порушують усі статті міжнародних угод. Не лише здійснюють геноцид українців. Вони унеможливлюють укладання остаточної угоди про вічний мир, а отже й саме майбутнє для наших нащадків. Альтернатива, за Іммануїлом Кантом, – цвинтар людства.

У всіх цивілізованих, розумних, моральних людей не може бути жодних ілюзій: сьогодні вимальовується не вісь, а ромб зла. Це Росія, Іран, Північна Корея та Китай. Мій друг-німець, який приїхав воювати за Україну, каже: "Рідко або й ніколи не було в історії людства, коли очевидно, де зло, а де добро. Я хочу бути на боці добра".

Ми прагнемо, щоб нинішня війна була остання. Для цього маємо зрозуміти, що вона почалася умовно 300 років тому. Це спосіб існування росіян – інакше ніколи не жили. Завжди знищують себе та все навколо. Тому маємо назвати її війною Росії проти людства.

– Я могла би промовчати та просто покликатися на відповідні сторінки своєї "Найдовшої подорожі", – говорить Оксана Забужко. – Навесні 2022-го в цьому есеї пояснила, чому називаю цю війну третьою світовою. Логіку, за якою вона поставала й нині формується на наших очах, як і дві попередні: з нагромадження системних помилок до переходу за червону лінію, коли система розсипається. І що зрештою на дистанції століття, від 1914-го до 2014-го, видно той самий сюжет.

Тоталітарний монстр, один із переможців Другої світової, після 1945 року дозрів до кондиції, коли вирішує нав'язати цілому світу новий порядок. Це право сили проти сили права, на якій стоїть західна цивілізація. Тому зрозуміло, що війна ціннісна.

– Війна принципово багаторівнева, – каже підприємець і громадський діяч Валерій Пекар, 58 років. – 2014-го ми з моїм другом, економістом Андрієм Длігачем, написали статтю "Сім рівнів війни", а 2021-го трохи її оновили. Показали різні війни, які тривають одночасно, зокрема в Україні та навколо неї. З різними суб'єктами, цілями, завданнями, характером. Усі рівні взаємодіють між собою та вкладаються в ієрархію. Кожен наступний глобальніший за попередній. Останній – це війна всього світу.

Ось деякі рівні, які точно нині бачимо неозброєним оком. Українська антиколоніальна, антиімперіалістична війна за незалежність – третя в нашій історії, яку маємо вже виграти. Російсько-натовська, або ж російсько-американська, війна за радянське минуле, в якій агресор уже зазнає поразки. Велике геополітичне протистояння між Китаєм, що стоїть за спиною Росії, та гегемоном світу Сполученими Штатами, на яке зав'язано все, що сьогодні відбувається. І війна між демократіями й автократіями, силою права та правом сили, добром і злом – за те, який буде наступний світовий порядок і чи стане можливий вічний мир. Щоб перемогти, мусимо вести війну, мати стратегію та візію й шукати союзників на всіх рівнях.

35 тисяч відвідувачів зібрав 12-й Книжковий арсенал. Це на 7 тис. більше, ніж попередній захід минулого червня. Відтоді протягом останнього року в Києві відбулися ще три нові книжкові фестивалі. KyivBookFest у вересні ­2023-го відвідали 25 тис. осіб, Kyiv Book Weekend у грудні 2023-го – 6 тис., "Книжкову країну" у квітні 2024-го – 68 тис. Для Книжкового арсеналу рекордний був 2016-й. Тоді на події побували 93 тис. відвідувачів

×