Є прекрасний Тарас Прохасько. Але він майже не пише

Кого з українських письменників охоче забрали б росіяни, розповідає літературний критик Юрій Володарський

– Головною світовою новинкою квітня став роман Харукі Муракамі (стартовий наклад книжки Муракамі "Безбарвний Цукур Тадзакі і рік його останнього паломництва" у 500 тис. примірників розкупили за першу добу. Вийшов у Японії 12 квітня японською – "Країна").

Останні сім-вісім років Муракамі мені не дуже цікавий. Викликав бум на початку 2000-х: свіже слово, інший рівень щирості. Але потім з'ясувалося, що з роману в роман пише те саме. Обов'язково: головний герой заплутався в житті, все кидає, вирушає на пошуки містичних пригод, зустрічається з безумною дівчиною. Матиме тисячу можливостей з нею переспати, але не зробить цього. Або зробить так, що це буде схоже не на секс, а на причастя, містичний акт. Кінець-кінцем герой народжується знову. Можна тільки прослідкувати, як від твору до твору Муракамі все детальніше розповідає, що його герой їсть, які речі вдягає. Інколи здається, що це прихована реклама, й автору за неї доплачують. Попередній роман "1Q84" має три томи. Я вчинив геройство – прочитав два.

З усіх написаних у новому столітті найбільше вразив роман Джонатана Літтелла Les Bienveillantes ("Зичливі" або "Ласкаві". – "Країна"). Це не свіже дихання, радше затхле, тяжке, найстрашнішої війни в історії – Другої світової. Роман французького письменника американського походження, який зараз живе в Іспанії. Написаний французькою, є в російському перекладі – "Благоволительницы". Грандіозний том на 900 сторінок: сповідь SS-івського офіцера, який займався остаточним вирішенням єврейського питання. Він ні краплі не кається, одержимий бісами. І зараз не відчуває вини за скоєне Третім рейхом. Вважає, що були допущені лише деякі помилки. Книжка справляє страшне враження. Більшості читати такий роман буде дуже некомфортно, навіть боляче.

Із зарубіжних літератур найбільше слідкую за російською. Новий роман Пелевіна "Бетман Аполло" мені сподобався. Зараз кожна порядна людина повинна сказати: "Пелевін списався, перетворився на власну тьмяну подобу, постійно повторюється". Це правда. Але цього разу те саме він розповів значно цікавіше.

Двох авторів, які виділилися із загального ряду останнім часом, можна буде побачити в Києві на "Книжковому Арсеналі" у травні. Це Марина Степнова та Денис Осокін. Роман Степнової "Жінки Лазаря" зав'язаний на долі фізика-ядерника, одного з батьків радянської атомної бомби, людини не від світу цього. Це водночас епічний і дуже зворушливий твір. Сентиментальний в хорошому смислі.

Творчість Дениса Осокіна густо замішана на фольклорі народів Передуралля: марі, чувашів, татар, удмуртів. Аналогів не зустрічав. Описує неймовірні малознані обряди. Наприклад, дитина хвора, а мати співає пісню, де просить її смерті. Таким чином вона відлякує злих духів. Вони послухають, що мати бажає смерті, — і пройдуть повз. На кінофестивалі "Кінотавр" у червні відбудеться прем'єра фільму Олексія Федорченка за книжкою Осокіна "Небесні дружини лугових марі". Попередня його стрічка за романом Осокіна "Вівсянки" 2010-го представляла Росію на Венеційському кінофестивалі. Це дуже дивна література, міфологічна, еротична. Осокін пише так, ніби він – Адам до гріхопадіння. Ніби взагалі не розуміє, що буває гріх. Є сексуальний потяг і смерть – і тільки вони визначають життя.

В українській літературі зараз відбувається багато всього, іде бурхливий процес, але поки майже без результату. За Гамбурзьким рахунком, за останні 10 років у нас з'явився один роман, який може тягатися зі світовою прозою, – "Ворошиловград" Сергія Жадана. Решта – якщо говорити тенісною термінологією – програють у кваліфайн-раунді й навіть не вийдуть в основну сітку.

Дуже хотілось би, щоб Юрій Андрухович повернувся до художньої прози. Але, як на мене, Юрій Ігоревич робити цього не збирається. Здається, він уже все сказав і йому нецікаво. Залишилось тільки писати спогади й публіцистику. Оксана Забужко – теж важковаговик. Її "Музей покинутих секретів" – грандіозний твір за розмірами. Але розмір не означає якість.

Часто згадую розмову з Юрієм Макаровим на врученні першої премії "Книга року "Бі-Бі-Сі" (відбувається із 2005-го. – "Країна"). Це зараз – найвпливовіша й найадекватніша книжкова нагорода. Кажу: "У нас, за великим рахунком, нічого немає". А він: "То, може, воно нам і не треба поки що?" Може, достатньо радіти тому, що є. Але так можна ще багато десятиліть насолоджуватися, які ми прекрасні. Тим часом, скількох наших авторів перекладають? Хто користується попитом за кордоном? Чи отримують міжнародні нагороди? Промінчики є: Андрій Бондар торік був фіналістом центральноєвропейської премії Angelus. Він – чудовий публіцист, але його книжка там була ілою вороною – решта романи. (Після розмови стали відомі цьогорічні номінанти, серед яких – роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів". – "Країна").

У нас є прекрасний Тарас Прохасько. Але він майже не пише. Таня Малярчук подавала величезні надії. Її роман "Біографія випадкового чуда" добре починається, та погано закінчується. Автор не витримала до кінця книжки заявлений на початку рівень.

Буду дуже радий, коли щось з'явиться показати іноземцям, насамперед скептично налаштованим колегам із Росії. Хоча навіть вони визнали: у нас такого, як ваш Жадан, немає. Коли "Ворошиловград" вийшов російською, всі кричали: "Давайте заберемо Жадана в України. Він же нічим від нас не відрізняється, пише про ті самі проблеми".

Нашим авторам бракує самодисципліни. Переважно пишуть за принципом: і так зійде. Рідко бачу дійсно відданих літературі. Для більшості – це хобі. Бо літературою майже неможливо заробити на життя. Також є проблема мови. Більша частина населення країни говорить неіснуючою – суржиком. Утім не можна забувати, що за Радянського Союзу українську літературу винищили, наприкінці 1980-х вона почала народжуватися заново. Тому зараз немає на кого рівнятися. І ще якийсь час усе буде не дуже добре.

Без першої премії зосталися учасники літературного конкурсу видавництва "Смолоскип". Друге місце у номінації "Поезія" розділили кияни Олена Герасим'юк і Заза Пауалішвілі та Марія Хімич із Житомира. Переможців нагородили 2 квітня.

– За 20 років конкурсу перші премії мали менше десятка авторів. Цього року всі призери сильні, але виняткових рукописів не побачили, – каже директор видавництва Ростислав Семків.

Коли моя мати була молодою

Коли моя мати була молодою

І її волосся пахло чорнобилем,

А моє – пухом курчатка,

Вона одягала стару бейсболку,

І ми йшли гуляти.

Вдалині таємничили сині гори,

Під ногами хлюпотіло духмяне море.

Світ щойно вилупився з яйця,

І дерева вночі підступали до самих вікон,

Намагаючись потіснити нас.

Так затишно було притулитися