Марину Левицьку добре знають читачі по всьому світу. Як зазвичай кажуть на презентаціях: її не треба представляти. Однак відо?мість цієї авторки в Україні, звідки її коріння, і за кордоном суттєво відрізняються.
У 2005 році британське видавництво Viking видало дебютний роман Левицької "Коротка історія тракторів по-українськи", який приніс їй чималу славу: премії Bollinger Everyman Wodehouse Prize, Waverton Good Read Award, потрапляння у короткий список Orange Prize for Fiction. Роман переклали 37 мовами. Продано понад мільйон примірників.
Лесь Белей на ЛітАкценті з'ясовує, чому ця книга у британців та українців залишає різний післясмак. Висновок - нема чого читати в російському перекладі, але про все поступово.
У тексті відображається життя трьох поколінь українських мігрантів Британії. Перше покоління представляє вісімдесятичотирирічний інженер Микола; друге – його дві доньки Надя і Віра, які ніколи не були в Україні; третє, нове покоління міграції часів незалежності України, – тридцятишестирічна Валентина, її чоловік Дубов та їхній син. У романі епізодично присутні також внучки Миколи й під завісу фабули з'являється нагуляне чадо Валентини, окрім того, тлом служить українська громада. Отже, Левицька зробила спробу намалювати портрет паноптикуму української еміграції Туманного Альбіону.
Пристойна розмовна англійська граматика перетворюється в дикий і, що найгірше, штучний сурж. За цим принципом перекладено весь текст. Нуґатов зробив із героїв Левицької тарапуньок та вєрок сердючок.
Кістяк сюжету такий: старий і немічний інженер Микола після смерті дружини закохується й одружується з грудастою й каблукастою Валентиною, яка виманює його гроші й цим самим заставляє дружити проти себе його двох доньок, що до того часу не могли поділити спадок матері.
Написаний роман без пафосу, комічно, самоіронічно й гладко. Найкращим доказом цього є величезний успіх і світове визнання. Але в Україні досі було перекладено тільки другий роман Левицької, "Два фургони", який уже не настільки прив'язаний до України. Постає питання - чому?
Про "Тракторів" в Україні писали чимало. Андрій Курков у Столичной Газете і в британському Guardian називав роман "карикатурою на українців", йому підтакнув цілий ряд українських критиків.
Така рецепція частково зумовлена незрілістю. Незрілість або інфантильність, чи тінейджерство не здатні на самоіронію, бояться її та сприймають буквально. Однак у випадку цього роману йдеться не тільки про інфантильність.
Не знаю, чи можна це стверджувати про Куркова, але багато українських критиків та й читачів ознайомилися з романом через російський переклад Валєрія Нуґатова (до слова, харків'янина) (Эксмо, 2006). Отут і заритий собака інтертріпації.
Є в теорії перекладу таке базове поняття, як еквівалентність. Юджин Найда розрізняє формальну еквівалентність та динамічну. Формальна – це буквальний переклад. Згідно ж із динамічною еквівалентністю, "Якість перекладу оригінального тексту має бути такою, щоб він викликав таку саму реакцію в реципієнтів перекладу, як і в реципієнтів оригіналу". Тому для аналізу перекладу треба відповісти на два питання:
1. Як українських емігрантів змалювала Левицька?
2. Яким є сприйняття українських емігрантів серед адресатів тексту?
З'являється синдром третього покоління, тобто бажання відшукати й оберігати свої корені.
По-перше, слід пам'ятати, що Левицька змалювала саме українських емігрантів, а не українських аборигенів. Це специфічний психотип. Перше покоління емігрантів рятувало своє життя втечею. Це були успішні й переважно розумні люди. У нових умовах у них з'являлися певні викривлення – як у рослин, яких пересадили на чужий ґрунт. Друге покоління – діти емігрантів – прагнули якомога швидше асимілюватися і влитися в нове середовище. Їхня психологія також трохи незвична й модифікована. Внуки емігрантів уже цілком асимільовані й повноцінні члени суспільства, у яке закинуло їхніх дідів. У них, як правило, з'являється синдром третього покоління, тобто бажання відшукати й оберігати свої корені. Зовсім інакше виглядають економічні мігранти часів незалежності. Це або мрійники, або звичайні шукачі легкої наживи. Якщо з ними поговорити, то вони не шкодуватимуть пейоративів на адресу власної батьківщини. Приблизно такими й змалювала українських мігрантів Марина Левицька. Приблизно такими й уявляють їх британські адресати тексту.
Тепер питання: яким є пересічний стереотип українського мігранта в Росії?
Тут усі покоління мігрантів однакові, адже йдеться про довгий колоніальний шлюб і образ, виплеканий віками: хітрий хахол, работать умєєт, но нікак ні виучіть рускій. Он свой, радной с калибєлі трьох народав, но всьо же ні датяґіваєт да уравня умнава рускава. Таким є, наголошу, стереотип.
"Це "Краткая история тракторов по-украински" Марини Левицької". Тут вельмишановний критик за Фройдом обмовився. Таке враження, що Левицька писала книгу російською.
Валєрій Нуґатов вирішив не ламати цього кліше, а навпаки, підтвердити його. Тому старий Микола, успішний інженер, який зачитується Ніцше та Шопенгауером, говорить у російському перекладі так:
Слухай, Надежда, мы поженимся, и усё. И не треба за ето больше говорить…
Понимаешь, в доисторичеськи времена больши камни перетаскивали з помощью деревянных роликов, сделанных из стволов деревьев. Дивись!… Одни люди толкали каминь, а други – после того як каминь перекатывався через ролик – должны були вынуть ствол иззади, оббижать каминь и перенести его наперед…
Оригінал:
Look, Nadezhda, we are going to get married and that is that. There is no more point to talk about this…
You see in prehistoric times, great stones were mowed on wooden rollers, made out of tree-trunks. Look!.. Some men are pushing the stone, but others – after the stone has passed over the roller – they must pick up the tree from the back of the stone and run round to put it in the front…
Як бачимо, цілком пристойна розмовна англійська граматика перетворюється в дикий і, що найгірше, штучний сурж. За цим принципом перекладено весь текст. Нуґатов зробив із героїв Левицької тарапуньок та вєрок сердючок. Текст влився у російський постколоніальний дискурс.
Українські читачі, які ознайомилися з російським перекладом, читали текст, адресований російським поціновувачам стереотипів. Саме це, як на мене, й викликало негативні реакції.
Тут доречно згадати про дискусію, що точилася довкола перекладу роману Чарльза Буковські "Поштамт" авторства Іллі Стронґовського. Переклад був досить контроверсійний і викликав жваву дискусію, під час якої з'явилося надзвичайно влучне формулювання "російський оригінал", що стосувався (кого б ви подумали?) – Буковські.
Такий підхід застосовувався і в дискусії довкола "Тракторів" Левицької. Наприклад, у рецензії Дмитра Дроздовського: "Але наразі йтиметься про книжку, в якій, на жаль, зовсім бракує саме таких надчасових стрибків — це "Краткая история тракторов по-украински" Марини Левицької". Тут вельмишановний критик за Фройдом обмовився. Таке враження, що Левицька писала книгу російською. Не дивно, що потім Дроздовський називає книгу "патологічно брехливою і відверто жахливою".
Поки ми дивитимемося на "російські оригінали" світової класики (я вже мовчу про деякі видавництва, що не соромляться за цими "оригіналами" перекладати), доти треба буде миритися з кривим зображенням і споживати вторинний продукт, доти Валентина з "Тракторів" у пухнастих домашніх капцях на каблуках буде не самоіронічною карикатурою на українців, а їхнім символом.
Видавництво "Темпора" видало український переклад "Історії тракторів українською" з надією на те, що діалог між автором і читачами виглядатиме зовсім інакше, якщо відкинути гру, що російською називається испорченный телефон.
2 
1
Коментарі
43