Петрик іще керований. От його молодший, 3-річний, брат – страшний чоловік. Того не відлякують ні вага мотоцикла, ні розпечена до гарячого викидна труба, ні, звісна річ, словесні погрози. А спроби полюбовно домовитись він навідріз відкинув ще на самому початку. Тож для всіх сусідів потроху стало звичним, що по припаркованій біля під'їзду "Ямасі" товчуться дітлахи.
Але якось я прокинувся від звуків нашого байка посеред ночі:
– Їхати треба? Злізь з мотоцикла, – кажу з кухні двом хитким і вже явно не дитячим тілам.
Тіла й далі вовтузяться над кермом, мотором і повторюють:
– Выйди на улицу.
Я викликаю міліцію й виходжу. Прокинувшись від розмов, виходить і мій друг-байкер. Уже зблизька спільними зусиллями в одній розкислій мармизі розпізнаємо сусіда по під'їзду, а в другій – батька непосидючих братиків із сусіднього дому.
За 4 хвилини на "патріотику" під'їжджають хлопці в уніформах, але заяву ми вирішуємо не писати. Виклик уже своє діло зробив.
Ця пригода мені показала, що несхильність до порозуміння, як і потяг до техніки, – річ генетична. А виклик міліціонерів довів, що порозумітися – це не завжди найшвидший шлях до успіху.
Вже котрий тиждень ані ці сусіди, ні їхнє потомство біля моцика не водяться.
2 
1
Комментарии
1