Петрик іще керований. От його молодший, 3-річний, брат – страшний чоловік. Того не відлякують ні вага мотоцикла, ні розпечена до гарячого викидна труба, ні, звісна річ, словесні погрози. Cпроби полюбовно домовитись він навідріз відкинув ще на самому початку. Тож для всіх сусідів потроху стало звичним, що по припаркованій біля під'їзду "Ямасі" товчуться ­дітлахи.

Але якось я прокинувся від звуків нашого байка посеред ночі:

– Їхати треба? Злізь з мотоцикла, – кажу з кухні двом хитким і вже явно не дитячим тілам.

Тіла й далі вовтузяться над кермом, мотором і повторюють:

– Выйди на улицу.

Я викликаю міліцію й виходжу. Прокинувшись від розмов, виходить і мій друг-байкер. Уже зблизька спільними зусиллями в одній розкислій мармизі розпізнаємо сусіда по ­під'їзду, а в другій – батька ­непо­сидючих братиків із сусіднього дому.

За 4 хвилини на "патріотику" під'їжджають хлопці в уніформах, але заяву ми вирішуємо не писати. ­Виклик уже своє діло зробив.

Ця пригода мені показала, що несхильність до порозуміння, як і потяг до техніки, – річ генетична. А виклик міліціонерів довів, що порозумітися – це не завжди найшвидший шлях до успіху.

Вже котрий тиждень ані ці сусіди, ні їхнє потомство біля моцика не водяться.

×