Трохи посварився з дівчиною, спати перехотілося. Почитав годинку в ванні – не допомогло. Вирішив провітритись, узяв велосипед.

"Нічого, зігріюсь", – потішаю себе, відчувши, що вночі весна ще здає захоплені позиції. 3:00 – досліджую проїзди та двори.

3:30 – все ще холодно, проте так швидко повертатися якось несолідно.

– Ей, ей, стоп, стой! – махають руками чоловіки на порожній дорозі.

"Чи не ровер мій захотіли?" – припускаю, однак зупиняюся.

– Ми тут жуліка піймали.

Виявляється – міліціонери. Я їм потрібний як понятий при вилученні речей у затриманого.

Лишаємо мій байк на подвір'ї. У відділку спокійна робоча атмосфера: грає радіо, стелиться дим сигарет. На стіні – карта Києва часів "Нашої України – Народної Самооборони". Міліціонери мовчки працюють за комп'ютерами. За найменшим, нетбуком, слідчий, обличчям і статурою подібний до велетня Ларча зі "Сімейки Адамсів".

– Зі слів, раніше не судимий, – ­монотонно вводить він мене в курс справи.

Із "несудимим" я теж поговорив. Зі своїм прізвищем Пересада він міг би і сам бути прокурором. Натомість цієї ночі шукав удачі по-іншому – розбив з метою грабунку скло в машині. Накрили його вже в іншому районі міста.

– Телефон не хочете записати? – проводжає по всьому до воріт один із міліціонерів, що мене зупинили.

– Думаєте, знадобиться?

– Зараз такий час...

З думкою про нескору люстрацію записую: "096…", ім'я, прізвище, "Кримінальний розшук". Якщо пропаде ровер, є кому дзвонити.

Коли прокинувся, дівчина була вже на роботі.

×