Станичний Добкін

Платон у своїй ідеальній державі волів не бачити поетів і акторів. Останніх, подейкують, у давнину взагалі чомусь ховали за огорожею кладовища. Звісно, це ретроградний морок і сутінки забобонів. Що ж до діячів шоу-бізу, медіазірок і політиків, то ні в Платона, ні в давніх погребальних статутах про них нібито й не йдеться. Хіба життя, бува, підкине непевні здогади.

Скажімо, можна роками пливти за каламутною музичною кацапомовною течією, виляскувати в ній попсовим хвостом і не відчувати жодних докорів сумління. Навіть не здогадуватися, що вони існують. Як Тіна Кароль, наприклад, хоча таких тін – легіон. Але ось вітри задули в інший бік. Зокрема, депутати заборонили расєйську музику в публічному просторі. І та ж таки Кароль притьмом це підтримує, мультиплікаційним голоском заявляючи про важливість "айдентики нації" і про те, що треба "тримати стрій". Немає питань. Можна б і порадіти такій позиції. Але нагадує те, що попдіва тримає не так стрій, як ніс за вітром. Бо віщає, підклавши під гузицю стос власних москворотих альбомів, всіляких "мальчікаф", "дєвачєк" і "сіл любві". Доробок по-зрадницькому похрустує, а Тіна, поблискуючи ботоксним чолком, карбує "Раша, ґудбай!" Шпетить лукавих перекинчиків, які вибудовують кар'єру в Україні з лаптєстанською піснею. А власне попереднє "творчєство", відверте ігнорування всього українського, ба навіть поїздки до картопляного аятоли Лукашенка – то Тіна просто шутіла. Власне, то була не вона. Минуле змахується легко та просто, ніби макіяж у гримерці. Бо тепер невигідне. Рраз – і нема. Проїхали. Про відповідальність, звісно, згадки немає теж.

Тут головне – вчасно відчути зміни в атмосфері, вловити правильний повів. Як те й роблять справжні майстри. Як-от тележурналіст Дмитро Гордон, у чиїй усміхненій лисині повіддзеркалилися чи не всі знаменитості "русскава міра". Хороші, звісно. Лагідні, як голуби. Але траплялися й яструби – скажімо, депутат ерефівської держдуми, "флоцкій чєлавєк" і бард за сумісництвом Алєксандр Розєнбаум. Виявляється, з ним Гордон не лише цілувався в ясна в численних інтерв'ю та спільних кліпах, а ще й – увага! – сперечався "до крікаф". І ось тепер раптом згадав. Та ще й з уточненням, що робив це "задовго до війни" й "очєнь рєзко". Мабуть, із приводу вторгнення Росії у Крим і Донбас, котре понтовитий бард усіляко підтримав. Схвалює флотський депутато-артист, який завжди "са сваїм карабльом", і нинішню геноцидну російську агресію. На що солодкий Діма реагує ще різкіше, майже нещадимо: "Разность взглядов нє мєшаєт мнє єво любіть". І піди посперечайся. Осклілий погляд бучанського трупа та прищур мародера в окупантській броні – це таки різне, направду.

Але пальма першості в тонкому мистецтві перевзування залишається за політиками. Власне, вони теж актори, хоч і своєрідні. І в явному топі тут пан Добкін. Він відомий у багатьох ролях, які змінювалися до пари антуражу – мерське крісло, верховнорадівський мандат і навіть підрясник диякона. Незмінною лишалася сутність, яка, було діло, навіть розквітала колорадською стрічкою. Варто поритись у глибинах інтернету та пересвідчитись, як цей діяч, окрім усього іншого, не тільки не помічав російської агресії, а ще й нахраписто, з видом благбазівсього ракла, закликав її в Україну. Тож, якщо по-хорошому, годилося б таки за все відповісти. Простіше кажучи, сушити сухарі. Але змінилися не тільки часи, а й добкінські прикиди. У мережі вже гуляє його фото в мілітарі-картузику з червоно-чорним прапором. І припискою, мовляв, після всього, що накоїла Росія, "вважайте мене націоналістом, єслі шо". Ось так. Одним постом із царини кримінальної відповідальності вивернутись у простір фарсу і сміфуйочків. Замість СБУ чи прокуратури персонажа обговорюють довірливі фейсбучани, трохи не за петельки беручись у суперечках. Та й по всьому. А там іще видно буде, куди вітер подме.