"Слово Жадана"

Чогось вони завжди суперечать. Варто лише торкнутися цієї теми, як звідусюд, як мухи на липучку, злітаються несхитні оптимісти. Очевидці. Свідки доби. І починають тобі, нетямущому, доводити: все зрушилося на краще! Наводять приклади, загинають пальці, січуть скоромовкою. "У нас у районі я постійно чую! Раніше такого не було". "У кафе офіціант одразу перейшов на!" "Зустріла двох бомжів, які розмовляли, уявіть собі…" Сперечатися марне, бо всі доводять, яке в них чутливе вухо і як денно й нощно те вухо нашорошується, проціджуючи акустику української вулиці. Немає місця для песимізму, шановний. Еге ж. Авжеж.

Ні, ставати в позу помоховілого буркотуна, якому все не до шмиги, не випадає. Якби й хотів. "На зупинці!" – все частіше кричать київські міщухи в маршрутках, натягнувши мовну маску, як раніше антиковідну. Навіть можуть спромогтися на "дякую!" А потім знову з-під маски визирає загальностатистичний "адіннарот" і заливає общєпанятним блювотинням простір по самий обрій. Певні зміни є, кажу ж. Але це десь так, як у напівтрупа раптом починають рожевіти посірілі нігті. Втішно, звісно, але не більше. Надто ж, коли дослухатися до дітей і підлітків. Я, коли їх чую, в дев'яти з десяти випадків подумки прикликаю віртуальних суперечників-оптимістів. Принаймні хочеться взяти їх за чутливе вухо й разом пройтися довкіллям – для експерименту.

Пройтися, щоб таки визнати очевидне: юнь програна з тріском. Під звиздьож у ФБ чи деінде, як розливається мовна повінь "у нашому (київському, харківському чи там одеському) дворі-районі". Це не просто фальш, це ховання від реальності. Яке, крім шкоди, нічого принести не може. Та й просте запитання: а чому раптом щось мало змінитися? Мовляв, соромно бути носієм язичія, коли на голови падають русскоязичниє бомби? Ну, як показують реалії, апелювання до моральних чинників ситуацію в мовній царині змінюють хіба на рівні статистичної похибки.

А все решта, загалом, без суттєвих зрушень. Причин багато, але так є. Не змінилася психологія батьків, виліплена з "галубих аганьков", салату олів'є і кінематографічного "льогкава пара". Така ж за суттю, хоч і в іншій обгортці, вона й у дітей. І в онуків. Більшість їх – ну, гаразд, величезна частина – недалеко відбігла від запоребрикових ровесників. У них до цього часу подібні ментальні установки, інформаційні й культурні поля. У них спільні серіали, тіктоки і список хітів у чартах. І навіть сленгові слівця й жести. Зрештою, в них спільне "Слово пацана". І протиставити цьому, якщо говорити відверто, поки що нема чого. Хоча хор суперечників звично затягне: мовляв, в Україні важать слова зовсім інші.