– Алло, Віка? Це Люда, – на столичній станції метро Дніпро брюнетка років 30 розмовляє телефоном.
Одягнена у синю латексну куртку, яскраво-червоні штани й лаковані туфлі. Роздивляюся довгі накладні вії. Нервово жує гумку.
– Задовбалася шукати нових працівників, – каже у телефон. – Анюта торік пішла в декрет. Сашку забрали в армію, а Костю перевели в Одесу. Якщо так і далі піде, то не буде кому працювати. Віка, я так більше не витримаю.
Театрально хапається за чоло.
– Іра від тебе приходила, – говорить далі у слухавку. – Взагалі хороша – освічена, вихована, уважна і з досвідом. Але на тижні оце підійшла з листочком. Написала, скільки хоче заробляти. У мене був шок. Кажу: "Зайка моя, ми ж не в Німеччині живемо. І навіть не в Польщі. Про 13 тисяч ще можемо говорити. 20 – ні в які ворота". Такі зарплати в країні. Сама так живу. То попрощалися з Ірцею.
Люда заходить у потяг. Подрузі обіцяє передзвонити. У вагоні в неї знову дзвенить мобільний.
– Коханий, оформив вже мені документи на машину? – питає. – Слава Богу! Набридло їздити, як ніщебродка.
Коли в метро зникає зв'язок, брюнетка записує голосове повідомлення у Viber.
"Коротше, Віка – я знайшла іншу людину. У понеділок прийде студентка. На неоплачувану практику"
Комментарии