Дядько Віктор усе життя пропрацював у Луцьку водієм маршрутки. Хоча мріяв відкрити кондитерський цех і пекти булочки. Боявся піти з роботи, завжди знаходив причину, чому не тепер. То жінку скоротили, то оренду квартири підняли, а в тещі – гіпертонія. Поставивши хрест на своїй мрії, вирішив реалізовуватися завдяки сину Микиті. Відправив його вчитися в коледж на пекаря.

Микиту знаю з дитинства. Він постійно гасав з інструментами – молотками, пилками й шайбами. Ремонтував мені велосипед. А згодом почав длубатися й під капотами машин. Вимазаний мазутом, пропахчений соляркою, він був щасливий.

Та викладачам коледжу не подобалося таке хобі. Микита пропускав заняття, а якось на практиці спік хліб із запахом бензину. Через два роки його відрахували. Дядько Віктор перестав розмовляти із сином й закрився в собі.

А Микита подався в механіки. Відкрив бізнес із ремонту машин. Найняв підлеглих, з'явилося кілька його точок. Звів будинок за містом. Одружився. Влітку ми перетнулися, коли він повертався з відпочинку у Греції.

– От як важливо вчасно піти, – кажу йому при зустрічі.

– Я про це не задумувався, – відповідає. – Просто хотів робити те, що люблю

×