З колегою-журналістом Максимом випадково перетнулися у столичному супермаркеті. Він – високий шатен із пробитим вухом. Образ неформала підсилює масивний срібний хрест на волохатих грудях, подерті джинси й пляма від кетчупу на футболці.
– Я російською більше не розмовляю, соррян, – Максим розводить руками перед бабцею, що тримає помідори в поліетиленовій торбинці.
Старенька не розгубилася – переходить на суржик а-ля Азаров-Тимошенко:
– Старшим, синок, треба памагати, – тицяє йому овочі й додає. – Давай-но, зваж.
Максим кладе пакунок на ваги й вибиває наліпку.
Згодом стоїмо разом у черзі до каси. Він – із пивом, чіпсами та крабовими паличками. Я – з кавуном на 5 кілограмів.
– Кенти-патріоти підкинули мені цей кейс. Погодився, бо то є реально круто – шпрекати по-нашому, – обвішаний ґаджетами Максим говорить зі мною й одночасно переписується з кимось у Viber і WhatsApp. – У мене гьорлфренд по спеціальності – іміджмейкер. Так от вона каже, що це зараз – масовий тренд.
Хвалю його за патріотичний крок. Розраховуюсь. Тисну руку на прощання.
За кілька днів стрічка новин у Facebook видає пост Максима на червоному тлі: "Ей, гайз, хто може підкинути лаве до наступного вікенду?".
Ставлю "лайк". Запитую в приваті, як справи з переходом на "солов'їну".
"Все ок, брат, – відписує. – Закачав собі словники, моніторю. Та й Google під боком. То тільки спочатку був повний треш. А ти як? На фрілансі?"
"Не тільки", – відписую й заодно цікавлюсь: "А ти все на YouTube-блоґах?".
Максим відповідає: "Ок". І за мить: "Ой, тобто – так".
2 
1
Комментарии