– Женщина, отойдите, я же хочу билет купить! – кричить біля каси київського вокзалу чоловік, на вигляд років 35. На ньому чорний жакет, рвані джинси й коричнева сумка зі шкірзамінника.
Жінка обертається:
– Яка це я вам "женщина"? Мені від сили 20 років.
Люди в черзі сміються переглядаючись. Чоловік підходить до вікна.
– Укрзалізниця вітає вас! – лунає шаблонна фраза працівниці вокзалу.
– Я тоже вас поздравляю. Дайте мне билет!
Касирка поправляє відклеєний накладний ніготь мізинця. На бейджику уніформи ім'я – Катерина.
– Квиток куди?
– А куда не жалко?
– Ви що – знущаєтеся з мене? Кажіть, куди їдете або ідіть, куди знаєте!
– Мне все равно.
Катерина гукає наступного.
Наступний – це я. Замовляю квиток до Львова.
– А вы там живете? – смикає мене попередник.
– Ні. Їду у відрядження на кілька днів.
– Это красивый город. Особенно соцреализм Сыхова. Девушка, я тоже возьму билет во Львов.
Дорогою до платформи чоловвік розказує, що тяжко переживає нещасливе кохання. Впав у депресію й апатію. Взяв відпустку на роботі. І взагалі – "жизнь потеряла смысл".
Співчутливо киваю. Кажу, що все налагодиться.
Розмову обриває телефонний дзвінок. Чоловік бере слухавку. Чую високий жіночий голос, що називає його "Сашенькою".
– Альо, Кошечка, я уже сажусь в поезд. Буду дома завтра днем. Я тебя тоже, Кошечка. Па-па. Шо? Да, взял. Я тебя тоже. Да, и я за тобой. Ну, всьо – цьом.
Сашенька ховає мобілку в кишеню і бачить мою здивованість.
– Да вы посмотрите, как скучно мы живем! – розводить руками. – Пошутить нельзя, что ли?
8 
35413
Комментарии