З Вірою Павлівною знайомлюся в холі музею Ван Ґоґа в Амстердамі. М'яка "г" у вимові видає її походження. Виїхала з Луганська з початком там бойових дій до доньки в Київ.

– Господи, я же не знала, что здесь храм Божий стоит рядом с проститутками. Вчера пошла посмотреть – всю ночь мучилась с давлением. Да Бог с ними, с этими проститутками, я думала, шутят, что здесь свободно продают наркотики. А сегодня смотрю – два негра курят траву. Так я плюнула на их ботинки. Ну почему я должна этим безобразием дышать?!

На кожному пальці – перстень.

– То не дихайте, – стаю на захист темношкірих, бо й сам напередодні для досвіду спробував.

– Меня дети отправили сюда путешествовать. Это подарок на 50-летие. Я не хотела ехать. Но в последний момент решилась. Все-таки билеты куплены, отель заказан. В конце концов захотелось попробовать этот их голландский сыр.

Питаю, що її привело в музей пост­імпресіоніста, який жив із повією й пив абсент.

– Оно и видно, – Віра Павлівна показує пальцем на один з автопортретів Ван Ґоґа. – Посмотрите на эти странные завертушки. Видать, был пьян.

– Наверное, – ледь стримую сміх.

Наступні 2 години ходжу залами музею сам.

Знову перетинаємося Вірою Павлівною біля картини "Ваза з п'ятнадцятьма соняшниками".

– Сынок, – жінка дає планшет, – сфотографируй-ка меня.

Я клацаю кілька разів. Згодом бачу, Віра Павлівна сидить на лавці посеред залу і водить пальцем по екрану. Заглядаю.

"Оцениваю современное искусство", – підписує знімок в "Одноклассниках".

– Это я для подруги, – пояснює мені. – Она этого ненормального обожествляет. Пусть завидует.

×