З бабцею у сонцезахисних окулярах і з рожевим волоссям зустрічаємося в купе потяга. Їде до родичів у Київ. Я ж у столиці маю робити пересадку до Одеси.

– Не переживай, Володя. Все у тебя будет хорошо, – каже вона мені й кладе руку на плече. – Есть люди, по которым это видно. Главное, запомни два правила жизни: первое – молчи, второе – будь всегда уверенным в себе.

Бабця плескає мене по спині. Запитую, чому в неї такі правила життя.

– Допустим, радость у тебя в жизни большая. Ты хочешь с кем-то поделиться. Но вопрос – зачем? Хочешь, чтобы кто-то подумал, что ты молодец? Тогда напоминаю о правиле "два". Если у человека есть счастье и он уверен в себе, ему незачем рассказывать это другим. И если тебя не спрашивают, молчи.

– А якщо біда? – питаю.

– Тебе станет легче от того, что услышишь "сочувствую"? Слабые никому не нужны.

Вранці виходимо на перон Києва-Пасажирського. Попутниця просить провести її до залу відпочинку.

– Тут есть неплохой зал для инвалидов. Сейчас мы тебя пристроим. Помнишь, что я тебе говорила?

Киваю головою. До нас підходить охоронець.

– Я инвалид Второй мировой, – каже жінка й показує посвідчення.

Чоловік супиться:

– А це? Ваш онук? Супроводжує?

– Разве не видно? – відповідає вона.

– Добре, проходьте.

Жінка поправляє пальцем сонцезахисні окуляри й усміхається:

– Заметь, я даже не соврала.

×