Не повезло

- Валєра ж непоганий. Торік мене прокапав, то бігала все літо, як дєвочка, - художниця 58-річна Зоя курить біля приймального відділення луцької лікарні.
Коло неї стоїть медсестра з позолоченими сережками-бомбочками, яскравим макіяжем і зачіскою в стилі 1980-х. На білому халаті написано "Вікторія". Випускає клубок диму з рота, оцінюючи мене поглядом.
- Зайчик, тобі штамп поставити треба чи шо? - питає. - У хірурга, да? Ага, ну я поняла. Тобі не повезло, бо Валерій Степанович зайнятий.
Зоя не втримується й вставляє п'ять копійок:
- Пішов у запой. Хоча як мужчина він дуже непоганий. Дай-но справку, зараз підпишу.
Зоя зникає за дверима, я - за нею.
- Валєра! Чуєш, Валєра? Откривай! - Зоя гатить кулаком у двері з табличкою "43 кабінет. Хірург Валерій Степанович".
Чутно непевні кроки, невдалі спроби відчинити двері й два оберти замка. Після короткої паузи здається, ніби свинячу тушу хляпнули на шкіряний диван.
Зоя заповідає мені "ожидати". Сама заходить. Ключ у замку робить два оберти в протилежному напрямку. Притуляюся до щілини дверей біля завіс в надії почути хороші новини. Краєм ока з цікавості оцінюю публіку, що зібралася на прийом. Праворуч - пенсіонерка з начосом розв'язує кросворд. Зліва - огрядний чоловік із повним пакетом препаратів упорядковує домашню бухгалтерію. Напроти мене хлопець у грі на смартфоні вбиває терористів. А жінка коло нього вимальовує чорним брови, заглядаючи в люстерко.
- Ну, шо там?! - питає.
Знизую плечима.
Десь через півгодини всіх у коридорі лякає страшний тріск, ніби хтось не вписався в сервант. Замок у дверях знову обертається. З кабінету виходить захмеліла Зоя.
- Тримай, котику, - дає мені довідку з печаткою й підписом під резолюцією "здоровий".
- Зоя, скажи слєдующему, шо в мене обєд, - виглядає з-за дверцят серванту Валерій Степанович.
Зоя кілька разів бризкає на себе парфумами з рожевого флакончика. Видно, в надії перебити запах портвейну. І тяжко видихає до присутніх:
- Вам не повезло.