Любофф

– Всьо, – витирає сльози Оксана.

Зустрілися з нею на автобусній зупинці неподалік головного корпусу університету Тараса Шевченка в Києві. Вона – блондинка у червоному пальто до колін і чорних шкіряних чоботах.

Кілька днів тому подала на розлучення. І це, на моїй пам'яті, вчетверте.

– Ці шури-мури мені більше ні до чого, – каже Оксана, спершись на стінку автобусної зупинки.

Товче сигарету об залізну арматуру і кидає у смітник. Звідти починає диміти.

– Стидно перед людьми. Жінки в загсі з мене вже сміються, бо я там – як своя. Пойми, з першим, Ростіком – той, що юрист, ми були різні люди. Та й що то за чоловік, якого липовий заповіт збуджує більше, ніж я.

– А як же цей?.. – намагаюся згадати ім'я.

– Стьопа? Коли переїхала до нього, зразу поняла – діла не буде. Там свекруха – глава сім'ї. Потім був Вадим. Але його майже одразу забрали на Донбас. Загинув. Непоганий був чоловік. Плакала за ним, схудла. А життя все-таки продовжується. Його мати мені так і сказала: "Оксано, він хотів, щоб ти була щаслива".

– То що ж цього разу? – питаю.

– Ігор п'є по-чорному. До весілля мене як засліпило. А коли стали разом жити, відтоді тверезим його не бачила.

За кілька тижнів зустрічаю Оксану на тій же зупинці. Вона висне на майже двометровому брюнетові.

– Теж трохи п'є. Всі гроші віддав, щоб відкосити від армії. Через те мусив переїхати з орендованої квартири до мами, – шепоче Оксана мені на вухо. – Але ж бач: любофф – зла.