Даїшники протестують алколазер, що розпізнає не тільки п'яних водіїв

 

Неділя, 4 листопада, 11.30

На площі біля пам'ятника Тарасові Шевченку у Львові стоїть Андрій Вербецький, 19 років. Він прикутий цепом до стовпа, на обличчі гримом намальовані синці, рот заклеєний скотчем, біла сорочка подерта й вимазана у щось подібне до крові. На грудях – листок із написом "жертва міліції", у руках – листівки з поясненням своїх дій.

– Зранку в новинах прочитав, що в Первомайську на Миколаївщині помер один із протестувальників, побитий "беркутівцями", – розповідає Андрій. – Усередині щось захололо, згадав Геннадія Конопльова (чорнобилець, якого на початку року міліціонери побили до смерті в Донецьку. – "Країна"). Зрозумів, що терпіти досить. Їхати в Первомайськ можливості немає. Своїми діями намагаюся візуально спроектувати погане ставлення міліціонерів до людей, підняти львів'ян на протест.

Люди фотографують активіста. Поруч 18-річний Зенон Кайдаш зачитує текст із листівки Вербецького у мегафон. Навколо збирається натовп.

– Правильно, молодець хлопчина, треба тих міліціонерів наказувати. То не люди, а бандити легалізовані, – голосно каже чоловік років 60 у чорних окулярах.

За півгодини Андрій Вербецький збирає речі й іде на площу Ринок

А в цей час:

68-річна Ольга Лисачок плаче на згарищі храму Святої Параскеви Української православної церкви Московського патріархату в селі Торчин Хмільницького району на Вінниччині. Вночі збудований 1859 року храм пограбували й підпалили невідомі.

– Хай тих гадів знайдуть і самих підпалять, – схлипує жінка. – А церква ця, вона ж усе пережила – і революцію, і голод, і війну. Нової нам у селі не бачити.

До неї підходить сільський голова 61-річний Василь Ярощук.

– Да-а-а, від нашого храму залишилися тільки попіл та залізний хрест, під яким сповідалися, – зітхає Василь Васильович. – Я дуже злякався, коли мені вночі подзвонили. Відчував, що має щось статися в селі. Все боявся за ті відео­камери, які на вибори поставили в сільраду, що їх вкрадуть. А тут ще гірше.

4-річний Дмитро Шишкін із Черкас бігає по квартирі. Його мати 27-річна Олена з подивом спостерігає за сином. Місяць тому він навчився ходити. У нього – вроджена клишоногість, стопи ніг були загнуті всередину. Торік прооперували ліву ногу, в січні 2012-го – праву. До цієї осені він лише повзав.

– У Діми ще не встановилася рівновага, – розповідає Олена Шишкіна масажистці Вікто­рії. – Він такий народився, бо в нас із його батьком різні резуси крові. Лежав під апаратом штучного дихання. А потім сказали, що клишоногий. Коли я побачила ці ноги, посунулася по стіні. Заплющила очі, а вони стоять переді мною. Операції раніше не можна було робити через слабкі судини, рахіт і малу вагу.

На руках у Олени дрімає дочка 9-місячна ­Лаура.

– Дивись, я бігаю, – Дмитро кружляє навколо матері.

Олена кладе доньку на ліжко, а сина роздягає для масажу.

– Діма, скільки тобі років? – запитує Вікторія.

– Мало. Чотири.

Вікторія починає масажувати ноги хлопчика.

20-річний Олексій Артеменко за 260 грн купує пуховик у магазині "Сезон" на полтавському речовому ринку.

– Головне, щоб куртка була з виду нормальна. А що вона в Китаї пошита, я і так знаю, – говорить. – Якщо порветься, то не шкода. За такі гроші можу собі три купити. Одна до кінця зими точно доживе.

На касі розраховується. Продавщиця кладе одяг у пакет.

– Студенти – головні покупці, – розповідає. – Два дні тому хлопець узяв чотири пуховики. Сказав, кожен місяць новий одягатиме. А те, що вони не найвищої якості, всі прекрасно знають. Та рік точно проносяться.

На ятках полтавського центрального ­ринку пуховики по 1 тис. грн із натуральним наповню­вачем є лише у двох контейнерах. У решті найдорожчі – по 750 грн. Продавці кажуть: везуть дешевий крам, бо люди не мають грошей на дорогі речі.

30000 нападів бродячих собак на ­ людей реєструють в Україні щороку, каже директор громадської ­організації "Київський еколого-культурний центр" Володимир ­Борейко

×