Стовп

У грудні, коли випав перший сніг, я не знаходив собі місця. Я завжди не знаходжу собі місця, коли починається зима. Вже сім років, відколи ми оселилися на лоні природи, деякі її прояви стали для мене просто нестерпними. Певна річ, це насамперед глибокі сніги й сильні морози. Я більше не можу радіти, коли романтично падають сніжинки і вікно вкривається морозяними візерунками. Думаю, в мені відродився один з елементів духу пращурів. Я молюся, коли виїжджаю на дорогу, де цілий кілометр доводиться їхати однією колією.

Але цього разу об'єктом мого первісного страху став стовп. Подумки я завжди називав його "наріжним". Він стоїть у самому серці нашого кооперативу і від нього розходяться в усі боки електричні дроти. Віднедавна від нього до моєї хати провели швидкісний інтернет. Якось ідучи повз нього, помітив, що він десь за метр від землі тріснув і нахилився.

Своєю знахідкою я одразу ж поділився з начальником:

— Іване Степановичу, у нас, здається, проблеми.

Ми стояли і медитували на стовп, перелічуючи всі проблеми: що буде, коли він упаде, де знайти новий, як встановити, як швидко знову піде струм та інтернет. На тому й розійшлися.

Кілька місяців я жив цим стовпом. Придивлявся до тріщини. Гладив його шкарубку поверхню, примовляючи: "Старий, тримайся". Залежно від мого настрою, він то випростовувався, то нахилявся, як Пізанська вежа. Катастрофа мала настати раптово. Я мусив почути, як увечері гасне світло під акомпанемент жахливого гуркоту і дзвону — це бетон пробиває шифер і б'є скло. Це впав стовп.

З цим очікуванням я і дожив до весни. А кілька днів тому зустрів Івана Степановича.

— Володимировичу, — він ніколи не називає мене на ім'я. — Я за стовпа хотів сказати. Зустрів я Хвалінського. Він сказав, що цей стовп був такий завжди. Його привезли сюди таким.

— Тридцять років тому? — запитав я.

— Двадцять дев'ять, — уточнив начальник. Бо наш начальник любить точність.