Сендвіч

Є в Києві особливе місце, де всі з Донецька. Культурна інституція, розташована у просторій цеховій залі типової промзони, де працюють симпатичні й привітні люди. Всі — від менеджерки проектів до бармена з барменкою. Обличчя українського Донбасу, якому не знайшлося місця в новій реальності молодої народної республіки.

Ми з другом Вахтанґом кілька днів тому там презентували книжку, що я переклав, а він редагував. Книжка про Донбас — до того моменту, доки тамтешні люди не захопили владу в Україні.

— Візьміть до кави сендвіч, — запропонувала мені перед презентацією усміхнена барменка. — У нас такі смачні сендвічі.

— Може, трохи потім, — відмовився я, бо не був голодний.

Далі була жвава і складна розмова про ідентичність Донбасу, де мені мимоволі довелося увійти в роль експерта, бо, кажуть, ніби перекладачі певною мірою стають співавторами. Але для мене це було сумнівне задоволення. Бо хто я такий, щоб розповідати, наприклад, цим милим людям за барною стійкою, які вони? Я ж там і не був ніколи, не бачив їхніх пальм Мєрцалова і териконів, а про шахтарів згадував здебільшого в контексті футбольного клубу.

Інша справа — польська авторка книжки. Вона там просиджувала місяцями, познайомилася з купою різних людей і точно мала право на експертний погляд.

А я мав право на сендвіч. Уже наприкінці презентації я зголоднів і позирав у бік бару. А підійшовши, почув від бармена, що, на жаль, сендвічів нема і бар, по суті, закритий.

Але барменка з ним не погодилася.

— Я все зроблю, — сказала вона.

І дістала продукти — шинку, сир, огірок. Любовно випікала тости. Старанно складала все це в одну конструкцію. І вручила мені.

Я відійшов на 2 метри від бару. У цей момент має пролунати ґонґ. Я його не втримав у руці. Він вислизнув і впав на бетон. Так, як падають усі сендвічі зі складною ідентичністю, від якої, зрештою, не залишається нічого. Крім мого сорому.

Одне виправдання — я за нього заплатив.