Стовп

У грудні, коли випав перший сніг, я не знаходив собі місця. Я завжди не знаходжу собі місця, коли починається зима. Вже сім років, відколи ми оселилися на лоні природи, ­деякі її прояви стали для мене просто нестерпними. Певна річ, це насамперед глибокі сніги й сильні морози. Я більше не можу радіти, коли романтично падають сніжинки і вікно вкривається морозяними візерунками. ­Думаю, в мені відродився один з елементів духу пращурів. Я молюся, коли виїж­джаю на дорогу, де цілий кілометр ­доводиться їхати однією колією.

Але цього разу об'єктом мого первісного страху став стовп. Подумки я зав­жди називав його "наріжним". Він стоїть у самому серці нашого кооперативу і від нього розходяться в усі боки електричні дроти. Віднедавна від нього до моєї хати провели швидкісний інтернет. Якось ідучи повз нього, помітив, що він десь за метр від землі тріснув і нахилився.

Своєю знахідкою я одразу ж поділився з начальником:

— Іване Степановичу, у нас, здається, проблеми.

Ми стояли і медитували на стовп, перелічуючи всі проблеми: що буде, коли він упаде, де знайти новий, як встановити, як швидко знову піде струм та інтернет. На тому й розійшлися.

Кілька місяців я жив цим стовпом. Придивлявся до тріщини. Гладив його шкарубку поверхню, примовляючи: "Старий, тримайся". Залежно від мого настрою, він то випростовувався, то нахилявся, як Пізанська вежа. Катастрофа мала настати раптово. Я мусив почути, як увечері гасне світло під акомпанемент жахливого гуркоту і дзвону — це бетон пробиває шифер і б'є скло. Це впав стовп.

З цим очікуванням я і дожив до весни. А кілька днів тому зустрів Івана Степановича.

— Володимировичу, — він ніколи не називає мене на ім'я. — Я за стовпа хотів сказати. Зустрів я Хвалінського. Він сказав, що цей стовп був такий завжди. Його привезли сюди таким.

— Тридцять років тому? — запитав я.

— Двадцять дев'ять, — уточнив начальник. Бо наш начальник любить точність.

×