Трохи кумедно було, як кілька днів тому побивалися мої львівські друзі. Їм змінили всю схему руху маршруток. Щоб потрапити додому або на роботу, їм доводиться наново все вивчати, перепитувати, нервувати. Було враження, що в людей щось середнє між панікою та легкою одержимістю. Вони не знали куди їхати, де і на які маршрути робити пересадки. Таке зрозуміле змалку місто за якусь мить стало загадкою, а бруківка обернулася на слизький лід.
Хоча, я вірю: з пасажирами воно якось втрясеться. Бо життя змусить кожного засвоїти потрібні номери, витравивши з підкірки мозку старі й уже нікому не потрібні, як викидають старі речі на смітник.
Одна знайома розповідала, як їхала в такій маршрутці та раптом водій зупинився, розвернувся до людей у салоні і, мало не плачучи, мовив:
— Перепрошую, я не знаю, як їхати далі. Ви не підкажете мені дорогу?
Совєти прийшли, німці прийшли, родину розстріляли, совєти повернулися, вигнали з інституту, вивезли в Сибір
Мені цікаво, як у цей момент мали почуватися люди? Невже сприйняли це як звичну картину нашої вічної української трагікомедії? Коли керманич ніколи не знає дороги і ні за що не відповідає, бо насправді країна нікуди не їде. Вона стоїть. Інша справа — маршрутка. Вона в цій стоячій країні їде.
Із другого боку, такий, здавалося б, несильний удар по усталених звичках викликає запитання іншого порядку. А що буде, коли раптом скажуть, що хліб відтепер будуть продавати лише в одному місці й про це місце повідомлятимуть по радіо за годину перед завозом? А якщо вимкнуть електроенергію? А якщо заберуть паспорти? А єдиного сина запроторять на 25 років до війська?
Шок сучасної людини перед маленькими змінами — це відгомін страху перед великими. Совєти прийшли, німці прийшли, родину розстріляли, совєти повернулися, вигнали з інституту, вивезли в Сибір. І так далі. Тобто, нічого доброго ніколи зміни нашій людині не приносили. Тому вона й хапається за свій маленький світик, де жовта маршрутка була, є і буде завжди.
Комментарии
12