Повезло

Я мешкаю за якихось 50 кілометрів від центру Києва, а люди немовби зовсім з іншого тіста зліплені. Не те, щоб це тісто було якесь геть інакше. Просто вони зовсім іншим повітрям дихають — сосною впереміш із березою. Кажуть, це добре впливає на серцево-судинну систему.

І не скажеш, що вони якісь особливо сердечні, відкриті, знімуть останню сорочку чи підуть у безжурний танок просто серед вулиці. Ні, просто лагідніші, терплячіші — щось іноді вигулькує в них білоруське. Там, де я народився, люди зовсім не такі. Наші ліси, на відміну від тутешньої сосни, дають тінь і прохолоду влітку. А осоння — веселе і вже зовсім південне. На Поділлі радісно родить виноград і персики, а помідори не вміщаються іноді на мужицькій долоні.

А тут, на Поліссі, люди ходять, як сновиди. П'ють так само, як у нас, тільки від горілки робляться не радісними, а сумнішими. Горілка їх не зігріває — тут зрідка можна почути народну пісню. Але завжди можна почути і побачити щось предивне.

Від неї чоловік пішов, так вона корову завела

Я не раз спостерігав, як місцеві продавщиці розчиняються в екранах своїх телевізорів, не помічаючи, як ти зайшов і щось у них просиш. Автоматично видають продукти і решту. І по-чудернацькому ведуть розмову, з якої завжди випливає, що світ, у якому ти вже п'ять років живеш, ніколи не стане для тебе своїм.

Вони ніби звертаються не до тебе, а розмовляють із собою. Тітонька в черзі раптом розвертається й каже, дивлячись мені в очі: "Піду до школи, зошити на перевірку забрати забула". Видно, вчителька.

— А картопля у вас добра? — питаю в іншої жіночки.

— Дуже хароша, — відповідає. — Це від Тані. Від неї чоловік пішов, так вона корову завела.

З цього неможливо іноді нічого зрозуміти. Купую цукерки. Я люблю це робити в жінки, яка ходить перевальцем, як качечка. Вона мені, зважуючи:

— А зять мені й каже: "От добра в мене тьоща! От повезло".

Я собі іноді думаю: а мені ж із вами як повезло!