Ніколаїч

Наш дачний кооператив — справжня енциклопедія людських типажів. Усі вони тут — "понаехавшие" з Києва інтелігенти. Усі, крім одного чоловіка — Віктора Миколайовича Тушкіна, 70-річного уродженця Нижнього Новгорода. У Ніколаїча, як я його дещо фамільярно кличу, особливий статус. Він — останній із перших поселенців "Сосни-1". Його колеги по вулиці або виїхали за кордон, або продали будинки, або переселилися в інші світи. Тому все, що йому залишається, — це пам'ять і жаль. За молодими роками, за тим, що сусіди не сідали обідати без нього, що пили чарку за душевними розмовами і допомагали одне одному.

Ніколаїч належить до людей зникомого виду. Таких більше не роблять — ні тут, ні в Росії. Типовий носій міфологізованої "широкої душі", він вирізняється безжальністю суджень і дитячою наївністю думок. Але є в нього особлива риса: він уважний до речей непомітних та необов'язкових і, водночас, глухий до речей очевидних. Наприклад, він знає медичні діагнози сусідів і їхнє приховане життя. Однак три роки Ніколаїч вважав мою доньку хлопчиком, а мене називав Артьомом. Після мого тихого протесту, мовляв, я не Артьом, а Андрій, він навіть обурився:

Я только тебя, Андрюха, уважаю. Все остальные — говно

— Ты чё, рехнулся? Я думал, ты Артём! — так, наче це я помилився, а не він. Утім, мою Ґаву він досі називає кобелем, хоч і кличе Ґалкою.

Три роки він буквально чатував на мене з випивкою. А відколи, нарешті, підстеріг мене, втомленого, об одинадцятій вечора, у нас зав'язалися теплі стосунки.

— На нашей улице я только тебя, Андрюха, уважаю. Все остальные — говно. Ну, еще разве что бабушка Петровна.

Одного разу приїхала до нього в гості дочка. Ми з Ґавою якраз поверталися з прогулянки, а Ніколаїч із нею виходили з брами. Побачивши собаку, дочка скрикнула від захвату й запитала:

— Что ж это за порода?

І Ніколаїч випалив у своїй манері:

— Дура ты, Наташка, это ж нюфелень!

І підморгнув мені, як своєму.