Не уйти

Історію згадав. Це сталося якраз на минулий Великдень. Виїжджаю я машиною з двору. Відчинив браму, повертаю голову, виходить зі своєї хвіртки мій сусід Ніколаїч. Виходить, по-особливому посміхається, як ханський посланець, а руки поспавив у боки так, наче я зараз тікатиму, а він мене все одно зловить:

— Ну, что, дорогой мой соседушка? Здорово! Попался, остолоп? Не уйти тебе от меня, ой, не уйти… Когда же мы выпьем уже, дурья твоя башка? Хоть кол тебе на голове теши. Всё прячешься? Всё гробишь себя? В гроб загоняешь? — він геть не розуміє сенсу моєї роботи.

Підходить, вітається сердечно за руку. Я христосаюсь, а йому крізь вуха мій "Христос Воскрес" пролетів — на своїй хвилі курилка. Ну, і я, щоб не зависало без відповіді моє ритуальне привітання, сам собі й відповідаю:

— Воїстину воскрес.

Ніколаїч хмуриться і водночас посміхається, ніби гіркого з'їв і одразу ж солодкого:

Ох, и собаки у тебя! Особенно эта, сучка

— Всё! Теперь можно! Завтра никуда не едь. Я приеду — и выпьем! Ты когда просыпаешься?

— Та як завжди, — відповідаю. — Десь об одинадцятій.

— Тогда я подойду об одинадцатой. Собаки залают. Будешь знать — я пришёл. Ох, и собаки у тебя! Особенно эта, сучка. Ох, и лает.

— Ніколаїч, — кажу. — Це не сучка.

— А кто же?

— Кобель.

— А та большая — кто?

— Сучка! — сто разів я вже йому пояснював їхню статеву приналежність — це не працює.

Ніколаїч почухав потилицю і каже:

— И чё, дерёт он её, как Сидорову козу?

— Та ні, — відповідаю. — В них нічого не вийде. Це неможливо. Він втричі менший.

— Ха, не выйдет… Скажешь тоже… Я их, сволочей, знаю… Не выйдет… Выйдет!

— Добре, — кажу. — Давайте завтра в одинадцятій.

Ми мали в одинадцятій ранку з Ніколаїчем випивати. І я був зовсім безсилий. Як гетьман Богдан Хмельницький перед Переяславською угодою боярина Бутурлина. Я й сьогодні безсилий: "Не уйти тебе от меня, ой, не уйти…". Ніколаїч здається вічним.

×