Відкопав нещодавно у своїх паперах документ від 1990 року. Цей "лист щастя" з обласного відділення КҐБ СССР отримала бабуся на початку горбачовської перестройки. У ньому обласна ґебістська бюрократія пояснює свою "прикру помилку" 1938 року: репресували не ту людину і ні за що. А між рядків розлитий цинізм: ну, нічого, мовляв — буває. Таких помилок тоді були мільйони. Зате як люди дружно жили!
Антон Піньковський — її батько й мій прадід — розстріляний у 48 років на початку 1938-го за доносом сусіда. Хвиля сталінських чисток тоді вже спадала, але прадіда встигла зачепити. Його дружина, моя прабабуся Текля померла 1983 року, не дочекавшись від системи реабілітації чоловіка.
Родина сусіда до кінця 1960-х називала бабцю "троцькісткою", а як донька "ворога народу" перебувала до самого ХХ з'їзду під особливим наглядом у колгоспі і мала доводити свою лояльність двома робочими змінами. Крім того, сільрада забрала в неї город, залишивши дві сотки біля хати. Дві сотки — з мамою і трьома дітьми. До 1956 року. Як вони виживали, не знаю. І байдуже всім було, що її чоловік Панас загинув на фронті. На це не зважали.
Тому коли дивлюся на сьогоднішню Росію з ренесансом неосталінізму в нацистських декораціях, згадую про свого прадіда, який пішов під ніж ні за цапову душу. Всього лише за те, що був поляком, що в нього в хаті під час обшуку знайшли польські книжки. Його попіл стукає в моє серце. Хоча який там попіл? Немає ні могили, ні навіть пам'ятного знака. "С прискорбием сообщаем" і "К сожалению" — це все, на що вони спромоглися.
Я далекий від помсти і не хочу реваншу. Просто боляче, що й після радянського "раю", після останніх десяти місяців в Україні знайдуться кількасот тисяч бовдурів, які прийдуть 26 жовтня на виборчі дільниці та знову плюнуть на пам'ять мільйонів замучених і тисячів наших загиблих хлопців.
2 
1
Комментарии