Іван Віталійович

Був у моєму рідному місті один поет-графоман. Мало хто його так називав, бо людиною він був знаною та шанованою, брав участь у національно-демократичному відродженні, виступав на рухівських мітингах і постійно друкувався в районній газеті. Наприкінці 1980-х таких людей повилазило багацько. Наш Іван Віталійович був насамперед графоманом — і ніким іншим.

Є цікава легенда його творчого падіння.

Одного разу він заніс до редакції чергову добірку своїх поезій. Як завжди, нове слово в українському віршуванні — епохальне й непересічне, написане лезом душі та полум'ям серця.

Івана Віталійовича друкували автоматично, як багато іншої полови тих буремних часів. Але тут головний редактор вчитався.

Сидить наш Іван Віталійович, заклавши ногу за ногу. Переживає творчий тріумф в очікуванні дозволу на публікацію. Аж раптом розсіяний погляд редактора вихоплює з добірки рядок і зачитує його вголос: "Прилетіли лебідоньки, сіли на калину…"

— Іване Віталійовичу, ти бачив коли-небудь лебедя? — запитує з-під окулярів редактор.

— Авжеж, бачив, — відповідає здивований поет.

— А калину колись бачив? — знову запитує редактор.

— Ну, ви таке питаєте… Звісно, бачив, — відповідає поет.

— Хрін ти щось бачив! — каже редактор. — Подумай головою, як така велика птиця своїм задом може сісти на кущ. Кущ! Ще й кілька… — Вже знущався редактор. — "Лебідоньки"… Графоман ти, Іване Віталійовичу, от ти хто! Графоман.

Хоча добірку все-таки надрукували, Іван Віталійович приниження не витримав. Кажуть, після цієї історії поїхав у якесь інше містечко, де швидко дослужився до посади головного редактора районної газети. І більше не дозволяв себе принижувати. Вже тепер він суворо оцінював чужу творчість, позираючи спідлоба на інших поетів.

А мені ті лебідоньки досі не дають спокою. Усе прилітають і сідають на калину, тривожно лопочучи крильми. І вже не буде цьому кінця.