Честная ё

Кінець липня, спека, приміська маршрутка. Заходить літній чоловік, який ідеально підпадає під тип канонічного патріота: сиве волосся, густі брови, вуса "плач України". Заходить і голосом ведучого Першого національного ставить традиційне запитання:

— Вибачте, шановні, а ще є вільні місця?

Місця вільні є. Він сідає, одягає навушники і вмикає музику. З навушників лунає таке:

Я буду вместо, вместо, вместо неё,

Твоя невеста честно честная ё...

Лікарі виписали глюкозу, а в аптеці замість неї видали диск

Ти дивишся на дядька, який, заплющивши очі, задоволено посопує, і не можеш вийти з дива. Тоді всередині вмикається адвокат: "Ну, а може, це радіо — русифікована київська ефемка? Може, це просто помилково в якийсь збірник із гарними піснями випадково затесалася Глюкоза? А наступним треком буде якась народна пісня, Івасюк, Зінкевич, класика. Наприклад, Вівальді чи Моцарт. Будь-що притомне, тільки не таке!

Ні, наступним треком була пісня цієї ж виконавиці. Далі теж. І далі. І так до самого кінця. Тобто, в нього цього добра був цілий альбом.

Це ж він, мабуть, і про бездуховність відає не за чутками, і на мітинги ходить за українську мову, і "Пісню про рушник" напам'ять знає, вже не кажучи про "Їхали козаки" чи "Ой чий то кінь стоїть". А от для душі слухає Глюкозу.

Мене бентежить не те, що він слухав не українське. І справді, гарних російських пісень чимало. А те, що він добровільно слухав повне лайно. Добровільно. І ця добровільність, ця неперебірливість і безхребетність невидимо роз'їдають зсередини. Хтось нам дає, а ми автоматично споживаємо, хоча можемо вибрати інше — якісніше, краще. Хоч він давно вже є — цей вибір. Невже не бачимо й не чуємо?

У мене залишається надія, що йому лікарі виписали глюкозу, а в аптеці замість неї видали цей диск. Укотре бажаючи ідеалізувати наш народ, я похапцем намагаюся знайти причину, найбільш задовільну з усіх можливих: винні вороги. І знову її не знаходжу.