Безвісти

Дивне відчуття, коли мали зустріти й не зустріли. Раннього ранку ти вийшов із потяга, покрутився пероном, пройшов до вокзальної зали і вийшов із міста. Тобі дивно, бо ти не знаєш, куди подітися: чужа країна і ти не маєш їхніх грошей, на мобільному — нуль, ти забув записати адресу помешкання й навіть приблизно не знаєш, де офіс організаторів. Ти знову повернувся на перон. Ти походив сусіднім пероном у надії, що вони помилилися. Тобі хочеться кави і в туалет. Усе, що тобі залишається, — сісти на лавочку в сусідньому парку і чекати.

Я неодноразово потрапляв у такі ситуації. Перший раз переживаєш відчай, другий — роздратування, а на третій ловиш себе вже на якомусь задоволенні. Ось, маленький хлопчику, ти загубився в чужому світі, в якому ніхто тобі не може допомогти, навіть якби хотів. І усе тепер можливе, як у казці з невідомим фіналом.

У наплічнику протече йогурт і заллє паспорт

Здається, саме за таким сценарієм зникають безвісти люди. Щось безповоротно ламається у звичному механізмі життя. Закони порядку витісняються беззаконням хаосу. Ти посидів у парку і знову повернувся на перон. Уже втретє.

Ти прийдеш сюди вп'яте і вдесяте. У тебе від сонця висохне в роті й розболиться голова. У наплічнику протече йогурт і заллє твій паспорт, у якому розмиються написи й відклеїться фотографія. Ти дістаєш книжку і намагаєшся зосередитись, але марно — букви знущально розбігаються.

Десь на шостій годині ти відчуваєш, що вмираєш від голоду і вже фактично помер від спраги. Ти шукаєш на деревах мох, щоб визначити, де північ — щоби хоч якось упорядкувати світ. Урешті-решт, уже десь на дванадцятій годині знову повертаєшся на вокзал, підходиш до розкладу потягів і шукаєш шлях назад. І раптом чуєш ззаду жіночий голос:

— Пане Андрію, я сподіваюся, ви недовго мене чекаєте. Я трохи спізнилася.

— Ні, недовго, — кажеш ти і криво посміхаєшся.

Вона просто переплутала ранок із вечором.