Аракача

Мене завжди цікавило, чому зі злаків, овочів і фруктів, побачених європейцями в Америці п'ять століть тому, прижились і культивуються одні, але зовсім не припали до смаку інші. Мало кому спадає на думку, що наш стіл сьогодні — з помідорами, картоплею, кукурудзою та численними "родичами гарбузовими" — міг бути зовсім інакший, якби тодішні люди привезли сюди аракачу або кіноа, або камоте і десятки інших щедрот природи.

Особливо не дає мені спокою аракача. Що заважало привезти сюди цю дивну суміш моркви та селери? Так само росте в землі. Так само прополюється. Виглядає точнісінько, як білий буряк. Але чомусь конкістадори її з собою на свій ковчег не взяли.

Кожен захотів би узяти з собою кума

Іноді мені здається, що в цьому є певна несправедливість. Коли можна було б щось змінити, але вже пізно. Смаки вляглись незворотньо, і від цього трохи сумно. Неможливо відкрити Америку ще раз. Іноді здається, якби це зробили українці, все могло би бути якось по-іншому.

І дарма, що ми не мореходна нація, і пусте, що жодна козацька чайка ніколи б не допливла до її берегів. Можна вигадувати. Однак жодна фантазія не дозволяє мені намалювати оптимістичну картину. Все почалося б із виборів капітана. Бо явно плелися б інтриги, зводилися порахунки, стикались амбіції. Кожен сам хотів би очолити процес і переписати на себе конституцію. Кожен захотів би узяти з собою кума. Кожен мріяв би нацарювати й утекти.

І якби якимось дивом ми допливли б із кумом до берегів Америки і вже й видніла на небокраї прекрасна земля, повна золота, смарагдів і німих рабів, тоді б з'ясувалося, що вас чекають такі самі люди — забобонні, посварені, безборонні й майже в таких самих вишиванках. І раді були б узяти козаки ту землю, та як бути далі, якщо вони — такі самі, як ми?

Але чомусь здається, що якби українці відкрили Америку, вони б точно забрали з собою аракачу. Так мені хочеться думати. Тільки б тої поживи було.