Подорож
"….А чему можно учить ментов 5 лет?" - промовив мій колишній однокласник, який люб'язно запропонував підвезти мене до міста Д.
Цей хлопець був досить таки непомітним у школі і не вирізнявся з – поміж однокласників своїми успіхами у навчанні. Але зараз, дивлячись на нього,я замислююсь і намагаюсь згадати те,що можливо вилетіло з моєї пам'яті. Гарно вбраний, з дорогими аксесуарами і власною машиною, йому всього 22, він сидить поруч і розповідає про своє життя. Що зараз працює у податковій, що вчився в Києві і "купив" свою дипломну роботу за досить таки пристойну суму,що отримує другу вищу освіту і раз на півроку "відправляє" гроші за сесію. Майже двадцять хвилин я слухав його розповідь і, навіть, не намагався щось перепитувати,аби не збивати,і так насичену матами та словами-паразитами промову. Раптом його монолог завершився і черга дійшла до мене.
"И что ты действительно шаришь в этих компьютерах? Как по мне – главное, чтоб пасьянс раскладывался". Чесно кажучи, я так і не наважився сказати, що закінчивши університет, я буду фахівцем у галузі систем автоматизованого керування, бо розумів, що на тлумачення цієї групи слів, мені довелося б використати багато часу та зусиль. Ми вже під'їжджали до міста і я помітив, що наша розмова розпалила в мені незвичайний інтерес. Я намагався збагнути його розуміння та погляди на життя, на суспільство, на оточення. Без сумніву він є відображенням певних прошарків молоді сучасної України, але прикрим є те,що цей хлопець, якому лише 22 роки, буде творцем її майбутнього…
А ми дивуємось, чому міліціонерам треба нагадувати про закони,а хірурги залишають ватні тампони в своїх пацієнтах, чому депутати прогулюють пленарні засідання,а отримують заробітну платню з трьома нулями, чому країна з вигідним географічним положенням та родючими землями не може досягти певного добробуту.
Насамкінець, хочу пригадати слова мого вчителя математики: " Для того, аби країна стала розвинутою та квітучою, необхідно, щоб прийдешнє покоління було хоча б на "голову" вище від попереднього".
