Іноді сильне потрясіння — це лише мить, дуже коротка, ніби під тобою розступилася земля й зступилася знову. Так швидко, що ти не встиг провалитися в цю розколину, але встиг побачити її глибину, де дна не видно. Аж здригаєшся, а ніхто ж нічого не помітив, це був твій власний землетрус.
Недавно саме так зі мною трапилося.
На Подолі є місце, де два кіоски поруч: в одному пиріжки, в другому — кава й солодощі. Тим добром торгують двоє дівчат, вони іноді вгощають одна одну, кожна своїм товаром. І ось одна з них, чую, питає у другої:
— А ото в тебе написано "рахат-лукум", так яке воно — добре?
Ця невинна фраза й спричинила в мені землетрус.
Можливо, нічого не трапилося би, якби то була дівчина, про яку можна подумати, що вона з бідних або приїхала з якоїсь глухомані. Але ж я знаю її вже роки два, отже, річ не в тім, що це було їй недоступно. Просто їй настав час уперше в житті скуштувати рахат-лукум. Просто — вперше.
Я тоді якраз чистив свій автомат
От у цю мить земля немов розкололась і я побачив більше, ніж звичайно бачу на цьому місці. Я почувався майже так, як мимовільний свідок її першого в житті поцілунку. Хоч, мабуть, це вона скуштувала раніше, ніж рахат-лукум.
Отже, я ненароком став свідком чогось такого, що відбувалося з цією дівчиною вперше. Це було чудово, але й тривожно, і ось чому. Я вперше скуштував рахат-лукум в армії — пригостили солдати-узбеки. Я тоді якраз чистив свій автомат, і смак рахат-лукума в мені поєднується з клацанням затвора й відчуттям того, що до дембеля ще півроку, і це здається довго. Хоч тепер це смішно, бо після дембеля все покотилося надто швидко. Тому й було тривожно, хотілося сказати їй, що рахат-лукум — лише початок усього, що буде з нами потім.
Біда в тім, що ти нікого не можеш про це попередити.
3 
1
Коментарі
3