"Захід може дати ракети, які вражатимуть цілі в Росії" – Тарас Кузьо

Не знаємо деталей, що діється у Путіна в голові, але є кілька очевидних причин. По-перше, багато пліток, що глава Кремля серйозно хворий. Чуємо різні діагнози – від форм раку до хвороби Паркінсона. Серйозність хвороби можуть перебільшувати, але з ним щось не так. Має вигляд значно гірший, ніж 10 років тому. Більше не бачимо, як сидить верхи на коні без сорочки. Ті часи давно минули. Якщо з тілом щось погано, це може мати вплив на мозок.

У нього могла виникнути думка, що потрібно якомога скоріше завершити те, що вважає за життєву ціль. Те, що, на його думку, допоможе потрапити в російську історію. Протягом останніх 20 років бачить себе новим збирачем "русских земель" - Грузія, Крим і Донбас, Білорусь, а тепер решта України. Йому потрібна вся Україна, а не її частини на сході.

Друга причина, природна еволюція поглядів. Путін нині той, ким був російський націоналіст Олександр Дугін 10 років тому - крайній правий імперський націоналіст. Те, що було маргінальним ще навіть у 2014 році, коли Путін не ввів війська, щоб захопити південь і схід України, так звану Новоросію, стало можливим нині. Коли у 2014 році Дугін сказав, що потрібно вбивати побільше українців, його вигнали з Московського університету. Зараз Путін сам це каже. Маргінальні погляди стали мейнстрімом в РФ. Глава Кремля їх поширює через машину пропаганди.

Причина еволюції поглядів – повна ізоляція протягом двох років пандемії, що вплинуло на його психологічний стан. Також роками читав забагато книг, які пропагують ідеї російського імперіалізму.

Десь з Помаранчевої революції 2004-го, протягом майже 20 років, відколи в Росії триває реабілітація білогвардійців і діячів Російської імперії – пафосні перепоховання військових, письменників та політиків тієї епохи. Їх привозять з-за кордону. Друкують і поширюють їхні книги і статті, розповсюджують серед учнів шкіл та університетів, прописують як обов'язкові для прочитання в армії.

Водночас майже 20 років у Росії триває дегуманізація українців. На їхньому телебаченні щодня роками висміюють Україну і все українське. Втовкмачують, що немає такої країни, мови, культури, нації. Що ми - вигадка австрійського генштабу, міжвоєнної Польщі та ЦРУ. А насправді, начебто Малоросія чи то Новоросія. Мовляв, нас обдурили і штучно відділили від росіян злі вороги.

Фахівці говорять, що перед Голокостом і Голодомором теж тривалий час дегуманізували тих, проти кого планували геноцид. Перед так званою "денацифікацією" України, якою прикрили запланований геноцид українців, відбувалася дегуманізація нашої нації і країни в очах російського суспільства. Це була підготовка до вторгнення. Російські солдати, які прийшли в Україну грабувати, ґвалтувати і розстрілювати, не дивляться на нас як на людей. Проти не-людей легше чинити насильство. Їх готували до цього майже 20 років.

Частково на це вплинув білогвардійський рух, представників якого так любить Путін. Особливо, захоплюється письменником Іваном Ільїним – російським націоналістом, фашистом, антисемітом. Хоча всі білогвардійці не визнавали існування України і українців. Для них був тільки єдиний російський народ, а українці - малороси. Влада Росії повернулася до дорадянських поглядів на Україну та українців.

Путін постійно нарікає на Володимира Леніна, що той штучно створив Україну та українців. Для нас це звучить, як шизофренія, але потрібно розуміти, що російське керівництво в це вірить.

Еволюція поглядів особливо яскраво проявилася рік тому, коли в липні 2021 року Путін написав розлоге есе про єдність українців і росіян. У нього було багато часу в період пандемії. Для всіх фахівців в наборі цих міфів не було нічого нового. У Росії такі речі так чи інакше повторювали останні 15-20 років. Але він об'єднав і кристалізував їх. Останні вісім років, мов мантру повторює, що південна і східна Україна - споконвічні російські землі, які Ленін нібито нелегально включив до складу радянської України. На жаль, на Заході довго ігнорували і старалися не зауважувати такі погрози всьому українському.

Внутрішні події в Україні - повний розрив зв'язків із Росією. Декомунізація та рух на Захід, які розпочалися при Петру Порошенку, продовжив Зеленський. Протягом останніх років у Кремлі зростав наратив, що Україна, стає "антиросією". Інтеграція з ЄС, більш-менш вдале знищення російської "п'ятої колони" в Україні, суд над Віктором Медведчуком, закриття проросійських телеканалів. Вони щораз більше втрачали вплив над Україною. Путін все сприймає, як особисті ляпаси.

А ще влітку минулого року Україна організувала "Кримську платформу" - вивела питання анексії на новий рівень. Путін справді злякався, що Київ з часом стане сильнішим і спробує повернути півострів. Закрите для Кремля питання Криму, виявилося відкритим. Російські соціологи з "Левада-центру" вказують, що протягом останніх восьми років близько 86% росіян підтримують анексію. Включно з опозиційним лідером Олексієм Навальним. Тож ідея "остаточного вирішення українського питання" визріла в росіян десь влітку минулого року. Саме тоді американські спецслужби почали говорити, що РФ починає готувати масштабне вторгнення.

Криза, яку Росія розпочала в жовтні-листопаді минулого року з початком нарощування військ біля українських кордонів була абсолютно штучною. Не було жодних природних причин. Нічого особливо не сталося між Заходом, Києвом і Москвою. Усі причини були внутрішні російські. Путін подумав, що не має багато часу, бо Росія безповоротно втрачає Україну. Й рано чи пізно розрив стане незворотнім.

У лютому, напередодні вторгнення, стало помітно, що росіяни вірять у власні міфи і пропаганду. Мовляв, малороси будуть їх вітати квітами і вдасться взяти Київ за два-три дні, посадити там маріонетку. Недооцінювали Зеленського. Думали, втече зі столиці. Усі їхні розрахунки виявилися помилковими, бо базувалися на тому, що їм хотілося вірити, а не на тому, що було.

Натомість інша проблема - на Заході довго не хотіли вірити, що російське керівництво насправді розділяє погляди, які говорять на російському телебаченні чи скандальні російські політики. Проте російське керівництво вірить. Наскільки б смішний та дурнуватий мали вигляд.

Росіяни вірили, що малороси чекали на визволення, перебувають "під гнітом українських націоналістів, Америки та продажних олігархів". Для них досі звучить поза межами можливого "російськомовний український патріот". Вони пояснюють для своєї аудиторії, що не можуть закінчити війну швидко, бо воюють не тільки з українськими націоналістами, а з цілим Заходом.

Якби Україна програла війну і була окупація великої частини країни, для українців це було б гірше, ніж Катинський злочин для поляків (розстріл совітами близько 21 тис. польських офіцерів навесні 1940 року. – Gazeta.ua) чи Сребрениця для боснійців (один із наймасштабніших воєнних злочинів у сучасній європейській історії, скоєний сербами 13-22 липня 1995 року, сплановане вбивство близько 8 тис. боснійських мусульман чоловічої статі, віком від 12 до 77 років. – Gazeta.ua).

Заклики знищувати українців щодня звучать на російському телебаченні. Там відкрито кажуть, що потрібно знищити 5 відсотків населення України, 2 мільйони українців, еліту. Решта буде боятися і мовчати, змушена погодитися з російською владою на окупованих територіях. За кілька місяців до вторгнення спецслужби США заявили, що росіяни склали масштабні "розстрільні списки" українців.

Щодо геноцидних намірів російського керівництва, сумнівів немає. Є певні труднощі для юристів-міжнародників, щоб довести в суді. Але різні експерти, зокрема з вивчення Голокосту вже взялися за це питання. Говорять про геноцидні наміри і дії Росії, риторику, російські військові злочини. Навіть не знаємо, що діється на Херсонщині чи на окупованих частинах Донбасу. Але, наприклад, знаємо про зґвалтованих дітей на Харківщині.

Ціль росіян – перетворити Україну на другу Білорусь. Путін хотів би посадити в Києві українського Лукашенка. Може, Медвечука. Запровадити повсюдно російську мову, їхню версію історію, РПЦ. А всіх, хто не розділяє цих поглядів, активістів, журналістів, політиків, військових, чекають ГУЛАГ або розстріл.

Націоналізм завжди був у Росії. У серпні 1991 року росіяни не могли повірити, що Україна стане незалежною. Навіть дисидент Олександр Солженіцин мав абсолютно імперські погляди. Покійний Леонід Кравчук має заслугу, що умовно обдурив Бориса Єльцина. Разом пиячили і вирішували суперечки. Кравчук розповів мені особисто, коли приїхав у наш університет в 1996 році, як вони пропили СРСР.

Це не зовсім правда, що все погане в Росії почалося при Путіну чи тільки влада винна. Тенденції існували в Росії завжди. Протягом першого місяця після розвалу СРСР росіяни піднімали питання Криму і Севастополя. Воно йшло наскрізною ниткою протягом 1990-х. Тоді ж Єльцин не раз піднімав питання "євразійського простору - ексклюзивної російської сфери впливу". Він мав включати Україну. Там не мало бути ЄС, НАТО і миротворців ООН. Про це говорили від початку.

Дещо змінилося, коли Єльцин йшов на другий термін в 1996 році. Тоді пішов більше в сторону російського націоналізму - підтримав об'єднання з Білоруссю. Його головним конкурентом на президентських виборах був комуніст Геннадій Зюганов. Єльцин спробував перетягнути крайні праві сили на свій бік. Концепція, що Росія - частина "спільного європейського дому", яка була 10 років, з приходу Михайла Горбачова в СРСР, поступово змінилася на таку, що вона - "центр євразійського простору". Це означало, що їм байдуже, що діється в Європі, бо не збираються більше з нею інтегруватися. РФ відтоді вирішила зосередитися на просторі колишнього СРСР як своїй сфері впливу.

Постійна проблема російської ідентичності у відповіді на запитання, де проходять російські кордони. Для 14 республік колишнього СРСР таких питань не виникало. Звісно, були конфлікти між Вірменією і Азербайджаном, між іншими радянськими сусідами. Але, загалом, всі дотримувалися ідеї, що кордони радянських республік залишаються незмінними. Для росіян було не так. Від часу розвалу СРСР не могли вирішити, де має закінчуватися Росія та її сфери впливу. У кінці 1990-х концепція росіян, як політичної нації, не була в них популярною. Бути громадянином РФ було менш бажаним, ніж бути частиною радянського простору чи країною СНД. Вже тоді Росія для росіян була значно більшою, ніж територія РФ.

Проблема пов'язана з тим, що росіяни ніколи не мали національної держави. Англійці та французи мали національні держави до того, як стали імперіями. Росія – ні. Для них поняття "національна держава" та "імперія" - тотожні. Не уявляють себе поза імперією. РСФР була зовсім іншою, ніж решта республік СРСР. У Росії не було окремої комуністичної партії, як українська. Не було російського Комсомолу, російської академії наук, тільки радянські. Наднаціональне означало для них російське. Геть інакше, ніж ситуація в Югославії чи Чехословаччині. У Белграді або Празі були сербські та чеські структури, а також федеративні.

Росія від початку пішла іншим шляхом, ніж Україна 30 років тому. Київ пішов шляхом десовєтизації. Поволі, іноді боксуючи, іноді з прискоренням. Зокрема, було видно в питанні Голодомору, яке виникло після Помаранчевої революції. Після 2014 року розпочалася декомунізація. Паралельно в Росії 30 років тривала ресовєтизація. Процеси розводили країни щораз далі одне від одного.

При Путіну в Росії відновили культ Сталіна та міф про перемогу СРСР в Другій світовій війні - так звану "Велику вітчизняну війну". Путін народився в 1952 році. Міф про вітчизняну війну запустили в 1964 році при Леоніді Брежнєві. Він пам'ятає з дитинства цю ностальгію. Культ Сталіна у Росії супроводжували розповіді про нього як переможця у війні, як перетворювача СРСР в потужну наддержаву з ядерною зброєю, гегемона на противагу США. Забували, що це кривавий тиран винен у смертях десятків мільйонів людей.

Путін є відображенням трьох речей: традиції кривавого КДБ, імперських білогвардійських ідей і главою російської організованої злочинності. Росія - мафіозна держава.

Я думав, що буде розширення війни на Донбасі, але не припускав, що в ХХІ столітті в Європі можлива масштабна війна на базі стереотипів та історичних міфів родом з ХІХ століття.

Хоча натяки були давно. У 2007 році на Мюнхенській безпековій конференції Путін казав, що де-факто триває війна між Заходом і Росією. В США та країнах Європи не бажали приймати неприємну дійсність, вперто її не зауважували. У 2009 році президент США Барак Обама почав політику "перезавантаження" відносин з Росією, незважаючи на війну в Грузії, яка минула півроку перед цим. Були й інші тривожні дзвіночки - спроби вбивств і вбивства критиків путінського режиму в Європі, втручання росіян у вибори та референдуми в країнах Заходу, кібератаки. До них почало доходити тільки після 2014 року, що з Росією щось не так, але й тоді санкції та протидія були недостатні. Вони вже тоді мали бути такими, які ми побачили після 24 лютого цього року.

Коли Росія почала масштабне вторгнення, то недооцінила Україну та українців. У Москві немає фахівців, які б реально описували ситуацію в країні. Можливо, поодинокі є, але їх не будуть слухати в Кремлі. Значно більше адекватних фахівців у Варшаві чи Лондоні.

Росіяни досі дивляться на Україну через власні стереотипи, що означає абсолютно викривлена картинку. Не оцінили реальних наслідків нападу - фактично створили з українців на бандерівців. Навіть проросійські політики або втекли, або перефарбувалися в критиків Росії.

Хоча ніхто ніколи не зізнається, але де-факто Альянс в стані проксі-війни з Росією. Вперше після Другої світової війни НАТО дає не члену таку величезну кількість зброї і її може бути ще більше та серйознішої. Конфлікт може стати більшим. Наприклад, якщо Росія атакуватиме транспорти зі зброєю. Особливо, якщо там загинуть громадяни Польщі чи США. Якщо зважиться бомбардувати цілі в Польщі.

Крім цього, що буде з блокадою українських портів в Чорному морі? Через блокування Одеси, Україна не може торгувати зерном. Сотні мільйонів людей в бідних країнах Африки і Близького сходу на межі голоду. Захід починає говорити про можливу військову операцію, щоб розблокувати українські порти, бо голод і конфлікти в нестабільних країнах означає нові хвилі біженців у Європу. Складне завдання, яке слід швидко вирішувати.

На Заході немає єдиного і чіткого бачення завершення війни. Чи хочуть лише ізолювати і ослабити Росією. Якщо так, то в якій мірі. Чи хочуть, щоб військово програла. Якщо так, то який вигляд повинна мати поразка. Чи хочуть краху режиму Путіна та перевороту в Москві. Цього не знаємо. Не видно, щоб був більш-менш чіткий план.

В певній мірі українська влада має підштовхувати їх і просувати бажаний для України плану завершення війни. Не видно, щоб Київ сам знав, чого хоче, яким бачить завершення війни. Цілі звучать різні. В один день - повна російська поразка і звільнення всіх територій, окупованих росіянами, включаючи Донбас і Крим. В інший, бажання звільнити території, які Україна контролювала до 24 лютого.

 

Найбільш оптимістичний, що Україні вдасться визволити всю південну і східну Україну. Бо Росія хоче окупувати ці землі, щоб зруйнувати українську державу, щоб довести тезу про "штучну державу". Якщо утримуватимуть території півдня, буде вічна загроза для суміжних областей та міст – Дніпра, Запоріжжя, Одеси, Харкова. Тоді Україні буде складно вижити і, тим паче, розвиватися.

Можливо, Україна зможе дати собі раду з окупацією частини Донбасу, який цілком зруйнований і від якого можна відгородитися. Значно складніше з втратою Херсонщини, яка є плацдармом для сусідніх областей.

Україні буде важко звільняти землі, паралельно воюючи на Донбасі та на півдні. Для цього потрібні відповідні сили та озброєння. Складно теж, бо немає багато часу, адже росіяни хочуть анексувати окуповані землі півдня. Тож його треба якнайшвидше звільнити.

Фахівці говорять, що санкції росіяни відчують на повну десь із вересня, коли більшість "з'їсть" свої невеликі заощадження. Водночас вони обмежують можливість росіян виготовляти зброю. Паралельно Україна отримує все більше західного озброєння. Це має вплинути на перебіг бойових дій.

З песимістичного, Україні як країні з європейським менталітету тяжко воювати з радянських кримінальним режимом. Бо для українців цінність кожного солдата велика, а для росіян - це гарматне м'ясо, яке можуть кидати і не рахуватися. Їм байдуже, скільки солдат покласти. В російські армії воює багато національних меншин. Зокрема, буряти, дагестанці. Це люди з глухих провінцій, де живуть дуже бідно. Їх легко купити на службу в армії за невеликі гроші. Тому вони були такі дикі, коли бачили добробут у містах і селах на окупованій Київщині. Зеленський говорить, що в нас гине приблизно 100 солдатів на день. Мабуть, із російської сторони значно більше, але це не надто тішить, бо своїх шкода.

Песимістичний варіант, що Росія продовжить окупувати Донбас. Буде далі стріляти ракетами по цілій Україні. Сподіваюся, Захід допоможе нам із ППО і зможемо збивати хоча б більшу частину ракет. Надіюсь, Захід також дасть ракети, які б могли вражати цілі в Росії. Розумію, українська армія ставитися до цього обережно, бо не може повторювати дзеркально дій Росії - вражати цивільні об'єкти росіян. Це негативно вплине на образ України та на поставки зброї. Для України мають бути легітимними тільки військові цілі. Вона вже починає це робити - пожежі на військових об'єктах в прикордонних російських містах. Не знаємо, чи це диверсії українських спецслужб, чи внутрішній російський спротив.

Бачу такі перспективи. По-перше, Україна вже має переваги. Наша армія вже переважає радянського типу російську. Бодай частково натренована за стандартами НАТО. По-друге, російська зброя стає дедалі гіршою, а в української армії кращою.

Питання, чи Україна має потенціал зібрати сили і провести великий контрнаступ. Досі наша армія добре показала себе, коли використовувала малі мобільні групи, щоб знищувати ворога, захищаючись. Наполовину партизанська тактика. Вона була особливо ефективна на півночі та біля Харкова. Але на Донбасі відбувається інакша війна – зі значно більшою кількістю солдат і техніки. Крім цього, бої артилерії.

На Заході тривають дискусії, чи Україна має можливість організувати великі та потужні контрнаступи, коли в бій йдуть водночас тисячі солдатів. Слід розуміти, що це теж велика кількість жертв. Але це потрібно, щоб звільнити Донбас та на південь. Думаю, зброя не питання. Вона буде поступати в достатній кількості та хорошої якості. Навіть якщо Франція і Німеччина будуть ставити палки в колеса. Велика Британія, Канада та США будуть продовжувати військову підтримати. Але потрібно, щоб в України було достатньо багато підготовлених людей, злагоджені скоординовані дії.

Є питання, чому Зеленський досі не провів повномасштабної мобілізації. Чому тільки півмільйона людей у війську, територіальній обороні та інших силових структурах, хоча де-факто Україна має змогу при повній мобілізації отримати мільйон людей, яких ще треба підготувати.

Так, але на Заході є різні думки щодо того, скільки саме. За оптимістичними оцінками, війна закінчиться до кінця року. Вони базуються на тому, що російська армія не може зібрати достатніх сил і продовжувати настільки масштабний наступ, як зараз, бо втрачає забагато людей і техніки. До вересня російські втрати мають перевищити 50 тис. вбитими. Це така сама кількість, скільки США втратили за 10 років у В'єтнамі.

Оптимістичний варіант - Україна за військової допомоги та з накопичувальним ефектом санкцій перейде в контрнаступ і до кінця року звільнить більшість своїх територій.

Російська армія почне сипатися. Схоже на 1917 рік, коли російські солдати масово відмовлялися воювати, дезертирували з поля бою, кидали техніку. Водночас у них буде масова нестача техніки і не можна буде приховувати кількості загиблих. На заході жартують, що Росія дає Україні найбільшу кількість танків та іншої військової техніки з-поміж усіх партнерів.

Будь-які заворушення в Росії будуть супроводжуватися кровопролиттям. Не можу уявити там мирного переходу влади та зміни режиму. Занадто багато людей там дуже довго крали і хочуть захищати свою можливість продовжувати грабувати, залишати за собою право на вседозволеність.

Те, що відбувається у Росії - це другий етап розпаду СРСР. Коли вона програє, буде розпад РФ, як мініімперії. Цей розпад може бути пов'язаний теж із тим, що багато національних меншин будуть обурені, як жахливо Москва їх використала у війні – довела до крайньої бідності, а потім кинула вмирати, як гарматне м'ясо.

Не бачу, на жаль, такої перспективи. Можемо уявити заочний суд, бо доказів проти них – безліч. Численні військові злочини та злочини проти людяності, які чинили ще задовго до масштабного вторгнення в Україну - в Сирії, Грузії. Але зараз їх значно більше і вони краще задокументовані.

Питання, хто видасть російське керівництво трибуналу в Гаазі. У Белграді видача Слободана Мілошевича та інших військових злочинців сталася, коли демократи прийшли до влади у Сербії. Вони їх передали міжнародному трибуналу. Сумніваюся, що вдається побачити щось подібне в Росії.

Думаємо, вперше в історії буде, що керівники ядерної держави будуть заочно засуджені. Але сумніваюся, що вдасться реально посадити в тюрму.

Україна натомість отримувати свідчення і судить військових, яких захопила в полон. Їхні докази можуть допомогти притягнути до заочної відповідальності керівників Росії. Але міжнародні суди тривають надзвичайно довго.

Також слід пам'ятати, що з великою вірогідністю Путін дуже хворий. Якщо дійсно вмирає, це означає, що йому байдужі всі потенційні міжнародні суди.

Завжди було так, що були деякі русофільські країни в Європі – трохи Німеччина, дещо більше Франція. Антиамериканізм Парижу завжди переходив у любов до Москви.

Водночас на Заході були країни, критично налаштовані до Москви – США, Велика Британія і Канада. Там ніколи не було захоплення Росією. Навіть британські крайні праві, які підтримували "Брекзит", ніколи не були за Путіна. На відміну від крайніх правих у Франції чи інших країнах континентальної Європи.

Також немає нічого дивного, що поляки або жителі країн Балтії підтримують Україну. Вони розуміють, що наступні в черзі на російську агресію.

Більше дивує позиція таких країн, як Угорщина, де СРСР придушив свободу армією в 1956 році. Дивує така напориста проросійська риторика прем'єра Віктора Орбана.

Але сталося неймовірне. Вперше в історії 44 країни зібралися в німецькому Рамштайні на чолі зі США, щоб допомогти Україні зброєю. Також дивовижно, що ЄС активно допомагає озброєнням.

Україні не варто дивуватися, що найбільшими партнерами завжди будуть країни Балтії і Польща, скандинавські країни, Велика Британія, Канада та США. Це ядро НАТО. Також зараз, під час війни, на бік України перейшли Нідерланди.

Не думаю, що Макрон може мати такий вплив. Мабуть, Франція хотіла б, але не здатна. Багато провідних політиків світу сміються зі слів і частих дзвінків Макрона до Путіна. Він продовжує традицію французького політикуму - загравати з Росією.

Париж не матиме впливу, бо вісім років французи та німці в Нормандському форматі тиснули на Україну, щоб підписала Мінські угоди в інтерпретації, які були вигідніші Росії, ніж Україні. Позаяк така позиція Парижа і Берліна стала зараз зрозумілою, то немає тепер великого значення і впливу на українську владу.

Думки в США та Великій Британії, а також схожі в Україні, полягають в тому, що ніколи не буде спокою в Європі, доки Росія не зазнає поразки. Якщо Україна піде на якісь поступки нині, як про це каже Макрон чи колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер, то буде означати спокій на кілька років, а потім знову російський напад. Цей частковий перелом думок в провідних країнах Заходу, і в Україні вже відбувся. Не можна вірити нічому, що говорить Путін і підписувати з ним які-небудь мирні угоди.

Російська неспровокована агресія та злочини росіян змінили громадську думку на Заході, що з ними неможливо домовитись, можна лише зупинити військово.

Повертаємося до питання, що має бути чітка та зрозуміла ціль, якою може бути перемога України та поразка Росії у війні. Вона має бути цілком ясна в Києва та українських партнерів. Погляди мають також співпадати щодо того, якою бачать після війни Україну та Росію.

Захід готовий надавати Україні зброю, щоб повернула свої території, які мала станом на 23 лютого. Складніше, чи матиме Україна сили витіснити росіян звідусіль.

Без членства в НАТО, інші гарантії Україні не даватимуть справжньої безпеки. Слід пам'ятати, що в 1994 році у Будапештському меморандумі не було ніяких юридичних гарантій, жодних зобов'язань для підписантів. Очевидно, Україну тоді обдурили. Про це можна відверто казати. У 2014 році британський прем'єр Девід Кемерон і президент Обама нічого не зробили, щоб захистити територіальну цілісність України.

Слід бути уважним, чого вимагає Зеленський та його команда. Гарантії безпеки, про які вони говорять. Їх можна вимагати від США та Британії, але жодним чином не вписувати туди Росію. Бо росіяни завжди брешуть і ніколи нічого не збираються виконувати.

Для Зеленського варто було б підняти питання, чому для НАТО існує два типи країн в Європі - перший клас, західні та північні. Коли Швеція та Фінляндія заговорили, що бажають приєднатися, їм відразу і безумовно пообіцяли, що приймуть. Україну дурять вісім років щодо перспектив вступу. Обіцяють, що десь колись країна приєднається. Насправді ніхто всерйоз досі не був налаштований на такий крок. Чому Україна і Грузія - країни другого класу щодо перспектив вступу?

Тепер стало ясно, що українська армія - одна з найсильніших в Європі. Це смішно, коли в НАТО прийняли Чорногорію чи Північну Македонію, де практично немає армії, але реально не розглядали перспективи для України.

Не бачу реальних перспектив можливого членства в НАТО. Зеленський має піднімати регулярно це питання. Особливо після спрощеної процедури вступу для Фінляндії і Швеції. Викривати лицемірний підхід щодо перспектив вступу.

Значно реальніше - членство в ЄС. Хоча Москва проти цього теж, проте їм тяжко висловити раціональні аргументи, чому. У їхньому розумінні Україна взагалі має належати до "русского мира", але нормальних аргументів немає. Росії потенційно простіше атакувати українське членство в НАТО, ніж в ЄС.

Україна має вимагати і наполягати якомога швидше стати кандидатом на вступ в ЄС. Не важливо, що сам процес вступу займе 10-15 років, як говорять французи. Важливо, коли країна стане кандидатом в члени, це означатиме, що остаточно розірвала з Росією і відійшла від "русского мира".

Українська аргумент має бути, що війна розпочалася в Україні тому, що Захід залишив країну в "сірій зоні". Саме через це Росія постійно втручалася в українські справи, і, врешті, розпочала найбільша після Другої світової війну. Якби Захід прийняв Україну в НАТО та ЄС 15-20 років, коли прийняв країни Балтії, Польщу, Румунію та Болгарію, не було б цієї війни.

Захід має взяти на себе часткову вину за те, що допустив можливість цієї війни в Європі. Відтак за це Україні мають щонайменше дати статус кандидата.